Російська культура – це штучні зуби з краденого унітаза

Москалі – мертвяки в живих тілах. Вони – раби, які віддали свою гідність і свободу без боротьби. Вони можуть їсти тушонку на сніданок, але вони – мертві. Це як у Томи Аквінського: основна ознака життя – вільна воля.

Живу за принципом: життя не можна зневажати. Тому захищаю своє й чуже. Те, що роблю на фронті, – це оборона життя від смерті. Життя – не лише фізичне існування. Воно має й інші форми й виміри. Навіть якщо когось із нас розірве міною, ми не втратимо життя. Перейдемо в іншу форму світла. Побачу перемогу над Московщиною на Землі чи ні, життя і вільна воля збережуться.

Москалі – мертвяки в живих тілах. Вони – раби, які віддали свою гідність і свободу без боротьби. Вони можуть їсти тушонку на сніданок, але вони – мертві. Це як у Томи Аквінського: основна ознака життя – вільна воля. Той, хто її не має, – мертвий. Московщина люта, але смішна та примітивна. Жорстока, але безсила. Водночас страшна у своїй дикій масоподібній і темній потузі. Мільйоннопика безликість.

Олександр ХОМЕНКО, 54 роки, поет. Народився 7 червня 1968-го в Києві. Потім переїхав із сім’єю в село Мостище на Київщині, яке 1979-го влилося в Гостомель. Батько був слюсар-збиральник. Мати – вчителька хімії. З 1985-го навчався в Київському політехнічному інституті за фахом “Електроприлади та автоматизація промислових установок”. Наступні два роки служив у армії. 1988-го поновив навчання, але за рік покинув. Закінчив філологічний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історик, літературознавець, прозаїк. Кандидат історичних наук. Працював старшим науковим співробітником та завідувачем відділу української літератури Науково-­дослідного інституту українознавства Міністерства освіти і науки України. З 2018-го – науковий співробітник Музею української революції 1917–1921 років Національного музею історії України. 24 лютого 2022-го вступив до лав оболонської територіальної оборони. “Тримали лінію від прориву московських танків”. Після деокупації Київщини з квітня – стрілець батальйону “Свобода” 4-ї бригади швидкого реагування Національної гвардії України. Виконує бойові завдання під Бахмутом. Автор поетичних книжок “Вояцькі спільноти”, “Силою змія”, “Таріль коло раю” та есеїстичної “Есеї республіканської осени”. За кілька місяців до великої війни написав повість “Срібні сни з Армагеддона”. “Планую видати її під одною обкладинкою з фронтовими віршами. На­звав книжку “У домі сухого серця”. Нагороджений медаллю Національної гвардії України “За доблесну службу”. Колекціонує старі книжки. Перечитує вірші Миколи Воробйова, Віктора Кордуна, Олега Лишеги та Юрка Ґудзя. Слухає Тараса Компаніченка й “Хорею Козацьку”. Подобається фільм “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова. Смакують кава й товчена картопля. 19 років у шлюбі з волонтеркою і науковою співробітницею Українського інституту національної пам’яті, 50-річною Наталею. Мають доньок – студентку Українського католицького університету Олесю, 17 років, старшокласницю і пластунку Ярину, 15 років, та 7-річну Тетяну. До війни жив у Гостомелі

Олександр ХОМЕНКО, 54 роки, поет. Народився 7 червня 1968-го в Києві. Потім переїхав із сім’єю в село Мостище на Київщині, яке 1979-го влилося в Гостомель. Батько був слюсар-збиральник. Мати – вчителька хімії. З 1985-го навчався в Київському політехнічному інституті за фахом “Електроприлади та автоматизація промислових установок”. Наступні два роки служив у армії. 1988-го поновив навчання, але за рік покинув. Закінчив філологічний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історик, літературознавець, прозаїк. Кандидат історичних наук. Працював старшим науковим співробітником та завідувачем відділу української літератури Науково-­дослідного інституту українознавства Міністерства освіти і науки України. З 2018-го – науковий співробітник Музею української революції 1917–1921 років Національного музею історії України. 24 лютого 2022-го вступив до лав оболонської територіальної оборони. “Тримали лінію від прориву московських танків”. Після деокупації Київщини з квітня – стрілець батальйону “Свобода” 4-ї бригади швидкого реагування Національної гвардії України. Виконує бойові завдання під Бахмутом. Автор поетичних книжок “Вояцькі спільноти”, “Силою змія”, “Таріль коло раю” та есеїстичної “Есеї республіканської осени”. За кілька місяців до великої війни написав повість “Срібні сни з Армагеддона”. “Планую видати її під одною обкладинкою з фронтовими віршами. На­звав книжку “У домі сухого серця”. Нагороджений медаллю Національної гвардії України “За доблесну службу”. Колекціонує старі книжки. Перечитує вірші Миколи Воробйова, Віктора Кордуна, Олега Лишеги та Юрка Ґудзя. Слухає Тараса Компаніченка й “Хорею Козацьку”. Подобається фільм “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова. Смакують кава й товчена картопля. 19 років у шлюбі з волонтеркою і науковою співробітницею Українського інституту національної пам’яті, 50-річною Наталею. Мають доньок – студентку Українського католицького університету Олесю, 17 років, старшокласницю і пластунку Ярину, 15 років, та 7-річну Тетяну. До війни жив у Гостомелі

Коли йдеш на війну, не журися, що тебе можуть убити. Скажи собі одразу: мене вже вбили. Прийми це як факт і дій без страху й докору. Не ти перший, не ти останній.

Війна й пафос для мене несумісні. Воюю за усмішку дружини, домашній затишок вечері і сміх дітей. За тремкий вогник свічки й шелест ламких сторінок моєї книгозбірні. А водночас – щоб їх міг мати кожен українець. Ніхто не має права це забрати. Український світ – тендітний і людяний, тому його хочеться боронити з усіх сил.

Хто витриваліший, той і сильніший. Маємо показати залізні зуби російським окупантам. Одначе не забуваймо: ми – захисники світу теплої людяності. Це має бути нашим пріоритетом. Як писав Леонід Кисельов: "Пам'ятайте серцем: наша мова – пісня, І в словах – любов".

Бути стрільцем – почесно. Відчуваю зв'язок з історією. Колись були січові, а тепер сучасні. Недарма маю псевдо ­"Історик". У моєму арсеналі автомат і підствольний гранатомет. Зір у мене слабенький, але це стрільбі не завада. Відстань між мною і ворогом – метрів 200. Противника не бачать навіть ідеально зіркі воїни. Ти бачиш вогник пострілу противника і стріляєш по "виходу". Краще зрозумів поета й кулеметника Євгена Маланюка: точність віршів має бути підкріплена влучністю куль.

Я бачив трупи москалів. Які з них мої – невідомо. Але я тим не журився.

Ми вже виграли цю війну. Якщо ворог нас розстрілює за гасло "Слава Україні", нація рухається до життя. Знищення нашої державності як захисної оболонки української нації вже неможливе. Точку неповернення ми пройшли. Якщо проти нас не буде задіяно ядерну зброю, знищити українську ідентичність неможливо. Вони почали гру з усіма козирями та програли.

"Кобзар" згорів, коли ворог накрив мінами наш пункт

Маємо повернути московську темряву в її прірву. Якщо західні друзі нададуть достатньо великокаліберної зброї, ми це зробимо.

Воювати – це вибір. Міг не йти на війну. Як батько трьох дітей до 18 років. Утім, душа була б не на місці. Сказав дружині: я вже стільки написав про любов до України, що час довести це в бою. Іншого розумного виходу зберегти наш світ не побачив. Дружина й доньки – мої волонтерки-натхненниці. Наталка дістає все, що треба хоч "із-під землі", а донька Яринка подарувала мені свій пластовий шеврон із написом "Роман Шухевич – ОУН УПА – Героям слава". Це мій оберіг. Ношу його на рукаві камуфляжа.

Національну ідею нам означив іще Тарас: "В своїй хаті своя правда, і сила, і воля". А далі сказав, для чого це все: "І на оновленій землі врага не буде супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люде на землі". До речі, в Шевченка Син і Мати – це син Божий і Богородиця і – земні люди водночас.

На Шевченкові тримаються й минуле, й сучасне. "Кобзар" був зі мною на фронті. Він 1927 року видання. Перше нецензуроване видання Василя Доманицького. "Кобзар" згорів, коли ворог накрив мінами наш пункт неподалік Синецького мосту, що веде до Сіверськодонецька. Втім, я знайшов іще один такий і віддав у музей на виставку. На нулі читав і "Замовляння невидимих крил" Юрка Ґудзя, і збірку поезій Миколи Куліша з передмовою Миколи Зерова. Я став на захист меланхолійно-медитативної України. Саме вона присутня в цих книжках. Ці автори уповноважили мене відповісти московській наволочі вогнем на вогонь. Зеров і решта Розстріляного відродження ненавиділи їх, але не могли стріляти у відповідь, а мені пощастило.

Читайте також: Митрополит Олександр Драбинко: "Доки не позбудемося москальщини, не буде нічого людського"

Бути стрільцем – почесно. Відчуваєш зв'язок з історією

Інколи мрії стають новинами. Живу в тому світі, про який мріяв у 1970-ті. Людина, яка тоді спілкувалась у тролейбусі українською, викликала в мені радісний подив. Зазвичай усе закінчувалося чиєюсь осудливою фразою: "Когут із села приїхав". Парадокс у тім, що говорили це теж вихідці із села. Однак сприймали його як родову травму та прокляття. Вони мріяли якнайшвидше русифікуватися, бо це був шлях до комфорту й кар'єри. Шлях до життя без конфлікту з владою. Тому так болісно реагували на нагадування про мову й село, з якого вийшли.

Вірю в те, що Росія розпадеться на шматки. Є два варіанти: або цей простір розокремиться на дрібніші національні держави, або ж буде осередком тиранії, яка репродукуватиме ненависть і спрямовуватиме її на своїх сусідів. Справа виживання українців, поляків, білорусів, фінів, чеченців, башкирів і калмиків полягає в розокремленні московського простору смерті. Це єдиний вихід і для росіян як етносу. Якщо вони хочуть зберегтись і жити по-людськи не у формі очманілої диктатури. Як писав колись Василь Голобородько, "розпускайте колгоспи ваших душ". Це про московитів.

Перемога – це почати з гіршого становища й опинитися в найкращому. Вона залежить від внутрішньої мобілізованості українців. Від закордонної допомоги. Від визвольних імпульсів пригноблених Московщиною народів. Перемога має багато вимірів. Проміжний – вигнати ворога. Але не кінцевий. Московити далі стрілятимуть по нас "Шахідами" й "Калібрами". Україна – земля прикордоння свободи й тиранії. Тому маємо ослабити звіра. Ми перший світ свободи, який зустрічають росіяни, – тому й так люто ненавидять нас. Раби бояться вільних людей. Коли Московія пройде етап дерашизації, виплати репарацій і спокути перед українцями, матимемо повну перемогу. Втім, її доведеться берегти.

Росіяни бояться зустрітися із самими собою. Вони агресивні, бо порожні. Їхня лють виникає з небажання бачити себе справжніх. Вони вірять у царя-чарівника, який покаже їм диво – захоплення чужих земель. Це може бути деспот Іван Грозний, але якщо він привласнює чужі землі, росіяни йому все прощають. Якщо москалі наважаться поглянути в дзеркало, побачать, що форма їхнього життя – нелюдяна. Єдина форма громадянської свободи в Росії – право чоловіка бити дружину. Інших свобод там не існує. Вони духовно бідні, адже знищують світ усередині себе і хочуть поширити це назовні. Тиражувальники порожнечі. Люди істеризованої агресії. Зустріч із собою справжніми буде для них жахом. Аби вилюдніти, мають зробити велику роботу над собою. Москалі – нація, в якої забрали дзеркало.

Кожен українець має бути частиною національної самооборони

Серед нас є антиукраїнські циніки. Попри те, що вони називають себе коміками, це не смішно. Вони не мають емпатії до воїнів, які гинуть, називаючи обов'язок захищати країну їхнім особистим вибором. Притому виїжджають за кордон за дозволом Мінкульту, поливають багном Україну та ще й хизуються цим. Я не стверджую, що всі мають воювати, але всі мають поважати воїнів. Має бути відчуття спільності долі з людьми, серед яких живеш. Кожен українець має бути частиною національної самооборони. Є два шляхи – оборона, наступ і перемога або ж – вселенська Буча. Якщо ставиш під сумнів перший, стаєш на бік ворога. Відмова від опору злу означає співучасть із ним.

Переможних воєн не буває, але бувають справедливі. Маємо національно-визвольну. К'єркеґор колись сказав: перемога відвертає нас від себе. Адже це зовнішній здобуток на противагу внутрішньому вибору. Єдине, що виправдовує цю війну з нашого боку, – українська перемога, повернення в той світ, який прагнемо мати. Світ людяності й теплої емпатії. Росіяни істеризовано агресивні, бо внутрішньо порожні. Ми наповнені сенсами. Тому цей двобій світів має скінчитися смертю одного з них. Вірю, що наш світ переможе.

Війну можна назвати священною, коли вона визвольна. У Шевченка був рядок: "Не хвалітеся царевою святою війною". Кожна війна – біда. Але наша – форма збройної емпатії. Ми любимо своїх людей зі зброєю в руках. Співчуваємо їм і хочемо, аби добро перемогло зло. Наша війна – форма служіння людям. Один волонтерить, другий захищає об'єкти критичної інфраструктури, третій вивалює магазин набоїв у ворога.

Не радію зі смерті москалів, але інакше їх не зупиню. Хотів би, щоб вони стали людьми. Мені шкода, що вони віддали душу темному цареві й ми змушені їх нищити. Москалі не просто нас б'ють, а хочуть перетворити на їм подібних. На агресивну безсовісну порожнечу. Основа московського світу – боягузтво. Це рабська психологія. Наша головна цінність – свобода.

Читайте також: Капелан Сергій Цьома: «Зараз усі конфесії об’єднує те, що проти нас один сатана»

Чоловік самотній в цьому світі доки не зустріне жінку. І навпаки

"Русский мир" – це дірка. У ній нічого немає. Однак вона може засмоктувати чуже й розчиняти в собі. "Русский мир" з українських голів одним указом не витравиш. Має бути державна стратегія: все російсько-мертвецьке треба відрізати від нас. Російська культура не виконала свого головного завдання – не пробудила в людях людяності. Вона є джерелом насилля, садизму та смерті. Люди, які вивчали російську класику, вдираються в Україну та влаштовують Бучу. Ці кати поховали там не тільки наших земляків, але й усю російську культуру. Надовго. Російська культура – це штучні зуби, зроблені з краденого унітаза.

Цигарка може врятувати життя. До війни не курив і не повірив би. Тепер смалю і вірю. У Зайцевому мали спостережний пункт. По суті – підвал, де ми ховалися від обстрілів. Чергувати треба було при вході – нагорі, щоб бачити ворога. Згадав, що забув цигарки, та спустився в підвал. Доки мене не було, біля входу прилетіло з танка. Був би нагорі, став би трьохсотим. Тепер кажу дружині: цигарка рятує життя.

Поетові легко стати гранатометником, якщо треба. Зрозумів, що весь мій світ може бути знищений. Усе, що було мені миле, – історія, література, спілкування з дорогими людьми – стало загрожене. Коли був у оболонській теробороні, почув повідомлення: можливий ракетний обстріл у центрі Києва та знищення Софії Київської. Уявив вирву на місці святині та зрозумів: якщо знищать наші музеї, театри й книгозбірні – уб'ють частину мого життя. Вирішив, що лишилося одне: боротись і не здатися. Тепер розумію, що ми вже перемогли. Війна може знищити міною когось із нас індивідуально. Але вона не зробить нас мертвими, бо вільна воля збережеться.

Найважчі на війні внутрішні зміни. Не назву їх позитивними. Помітив, що байдужію. Жорстокість війни притуплює почуття – це захисна реакція організму. Гинуть близькі мені люди. Я з ними говорив про речі, які були частиною мого серця. Бачу, як збирають речі померлих, і розумію, що можу бути наступний. Якщо увімкну тумблер чулості, мене знесе. Утрачу рівновагу. Після важкого бою з кімнати, де ми з хлопцями спали, лишився тільки я. Вийшов у іншу, інакше цілу ніч сидів би й ридав. Якщо доживу до перемоги, увімкну свій оркестр почуттів і виплачу всі сльози світу.

Російська культура – це штучні зуби з краденого унітаза

З 24 лютого не плакав. Хоча втратив багатьох друзів – "Компаса", "Альпініста", "Сивого", "Вейна". Не можу собі дозволити сентименти, інакше вийду з ладу. Війна пригнічує чутливість. Втрачаєш побратима, перша думка: в нас немає кулеметника. І якщо колись не стане мене, хтось скаже: "Хороший був чоловік, але треба шукати гранатометника".

На війні найбільше приголомшила смерть тварин. У селі Кам'янському ми закривали ділянку фронту. Туди 19­50-го переселили українців із Дрогобича за підтримку УПА. Вони збудували там греко-католицьку церкву, яку нещодавно зруйнували москалі. Якось люди відпустили корів пастися. Москалі накрили їх мінами. Я йшов майже поночі через це поле й бачив корів із розрізаними вим'ями й розплющеними у вічність очима. Я бачив у них запитання: навіщо ця без­глузда війна?

Читайте також: "Велика російська культура" виявилася такою ж недолугою субстанцією, як і "друга армія світу"

Бахмут – це місце української сили. Символ нескореності. М'ясорубка перемелювання росіян-окупантів. Хороша стратегія, яка дається нам дорогою ціною. Втім, ворог платить усемеро дорожче. Якщо ми завдаємо шкоди ворогові більшої, ніж могли б після відходу з позицій, то Бахмут треба тримати до останнього. Росіяни зупиняться тільки там, де ми їм дамо по зубах.

Мій Гостомель був окупований. Одначе в мій дім загарбники не вдерлися, бо не перейшли річки Ірпінь. Я живу вже за нею. Там були російські ДРГ, але прямої окупації не було. Втім, росіяни влучили в дах мого дому. Снаряд залетів у кімнату доньки. Мабуть, з РПГ. По лінії, де стоїть мій будинок, були наші захисники, які стріляли по мосту, не даючи москалям перейти на цей берег. Бог зберіг усіх моїх дівчат.

Розумію, що живу у кредит. Побратим "Вейн" завжди пригощав і казав: "Колєго, кава". Того дня я мав виходити на нуль, але в останню мить усе перегралося. "Вейн" загинув.

Ідеальний ворог – той, кого можна вивчити й перемогти. Росіян навіть ворогами не вважаю. Це щось безлике. Порожнеча з автоматами. Там немає індивідуальностей і креативного вояцтва. Це дірка у всесвіті. Маємо зробити так, щоб вона не всотувала живого та притомного.

Світ справедливий і несправедливий водночас. Покликання людини зробити його людськішим і божеським. Світлішим. Слово стало плоттю, Бог став людиною. Доки землю і світ на суд не покличе Бог, зло лишатиметься. Завдання людини – бути готовою дати відсіч злу.

Бути дорослим – це відчувати відповідальність за свій світ. Ти відповідаєш за те, щоб він не зник. Сторожовий пес свого світу. Коли тебе не стане, прийдуть інші оборонці й він не зникне. Ми не можемо зовсім здолати зло, але наше завдання – не дати йому знищити добро. Я – сторожовий пес добра. Хотілося бути просто поетом, але поки що не маю вибору.

Читайте також: Культурний код "русского мира": Такого нормальні люди не їдять

Шлюб дав зрозуміти, що моя обраниця – дзеркало. Вдивляючись у нього, я пізнаю себе. Який я мав бути в ідеальній проєкції. Ми з Наталкою 19 років у шлюбі. У ній я бачу свою можливість до зростання. Тому користь шлюбу і зустрічі своєї коханої важко переоцінити. Маємо "шлюб" від слова "любов", а в москалів – брак. Тандем двох має базуватися на пошані. Всесвіт любить рівновагу й повагу. Поважай світ – і він відповість взаємністю. Запускай бумеранг добра.

Любов існує не за щось, а попри все. Справжнє почуття не виникає тільки як сума переваг партнера. Любов не запитує й не стежить, вона довготерпить. Це творче начало світу.

Любов відрізняється від сексуального потягу багатством почуттів. Адже перша проходить багато стадій. Поєднан­ня двох – таїнство. Під час вінчання священник питав мене: розумієш, що з цією людиною будеш у вічності? Мине 100 мільйонів світлових років, а ви будете разом. Таїнство шлюбу визнається на землі й на небі.

З дружиною познайомився ще студентом. Навчалися на одному курсі української філології. Здалеку милувався Наталкою. Вона була активна, цікавилася музичним життям. Я був гладкий книгоман в окулярах із товстою оправою. Минули роки, й ми зійшлися. Це велике диво, що ми зустрілися й полюбилися. Наталка ввела мене у світ дорослості, де панує життя як справжність.

Ідеально не сваритися, а дискутувати. Світ без сократівського діалогу й різних позицій – одноманітно пісний. Не сваряться лише в Північній Кореї і то зі страху перед владою. Життя – живе, і його треба проживати сповна.

Багатьма речами завдячую дружині. Вона вберегла дітей під час війни, коли я був на фронті. Відбудувала дім після ворожого снаряда. Стала однією з найактивніших волонтерок нашого підрозділу. Наталка розкрилася неймовірно. Тому я тихощасливий чоловік. Почуваюся князем, який має найкращу дружину.

Любов змінюється, бо проходить певні стадії. Однак важливо, що вона рухає сонцем і світилами. Всесвіт без любові – це Московщина. Секрет любовного довголіття – дивитися в очі людині, яку любиш. Уміти дивитися в одному напрямку. Майте любов, а решта додасться.

Я радше сентиментальний, ніж прагматичний. Мене може розчулити багато речей. Ще в совєцькій армії мені казав один знайомець: "Как и все украинцы, ты чрезвычайно сентиментален".

Діти – це моя реальність безсмертя і безмежжя. Бачу в них продовження себе. Це три виміри всесвіту, які біля мене. Кожна з них – інша, але разом вони – дивовижна гармонія.

Чоловік самотній у цьому світі, доки не зустріне жінку. І навпаки. Просто треба навчитися чекати. Разом цікавіше й веселіше. Як писав Юрко Ґудзь: "Отак і ти навчись чекать навпроти неба, Жіноча й Божа благодать – це все, що треба".

Якби постав перед Богом, прочитав би йому "Отче наш" арамейською і подивився б на реакцію.

Читайте також: 10 історій про людяність українців: “Трохи світла, трохи тепла”

За рік війни побачив масу людей із німбами довкола голів

Вірю, що на небесах зустріну рідних людей. Хочу пояснити побратимам, які перейшли в іншу форму світла раніше за мене, що все було недаремно.

У раю найбільше хотів би вчитися. Хотів би побачити там Волта Вітмена. Якби зустрів, послухав би його довжелезні, як океани, верлібри. Погомонів би ще раз із Юрком Ґудзем. Запитав би про його дар передбачення. Наприкінці 1990-х він написав поему "Барикади на Хресті" про те, що "Хрещатик гомонить боєм". Запитав би, якою він бачив автентичну реальність наперед. З багатьма погомонів би. Хочу вірити, що я буду їм не набридливим співрозмовцем.

Протиотрута від русифікації й совєтизації – в розумінні, що справжнє сильніше за імітацію. Буття сильніше за порожнечу, камуфльовану під щось бундючне.

Щастя – це бути частиною світу живих. Крихтою їхньої радості. Частиною світу, який здатний на тепло. Бути здатним любити. Кожен час по-своєму щасливий. За рік великої війни побачив масу людей із німбами довкола голів. Хіба це не щастя?

Щоб не втратити себе, не розкидайся собою. Зберігай себе при собі. Носи свого ангела на плечі.

Записав: Павло ЩИРИЦЯ, фото: Тарас ПОДОЛЯН;  опубліковано у виданні "КРАЇНА"

04.04.2023