105 років тому, 10 березня 1918 року, у Києві відбулись урочисті похорони «жертв громадянської війни». Ця подія одразу ж стала обростати міфами. Наприклад, фотографії з цього похорону вже за кілька тижнів стали підписувати, як поховання юнаків, загиблих під Крутами (хоча насправді поховання останніх відбулось лише 19 березня 1918 року).
Тож у виданні ТИЖДЕНЬ нагадують, що ж насправді сталося 10 березня 1918 року, кого і де саме ховали того дня.
2 березня 1918 року, після вигнання з Києва більшовиків та вступу українських військ, при міській думі було організовано комісію з «похорону жертв громадянської війни» на чолі з відомими українськими діячами: Іваном Фещенко-Чопівським, Євгеном Чикаленком та священником В. Деменяківським. Метою цієї комісії було виявлення непохованих тіл загиблих під час вуличних боїв у Києві, передусім – тих, хто чинив опір більшовикам або стали жертвами останніх.
Всі більшовики та їхні прихильники були поховані у Маріїнському парку Києва ще 17(4) лютого 1918 року. Найбільш вірогідна цифра похованих зустрічається у спогадах більшовички Євгенії Бош, котра писала про «750 красных гробов революционеров». Треба сказати, що по-перше, Бош була однією з керівниць українських більшовиків, по-друге – дружиною головного організатора цього поховання – Георгія Пятакова. Отож, хто ж, як не вона, знала найбільш достовірну кількість своїх похованих соратників?
Євгенія Бош і Георгій Пятаков. Матеріали з особових справ
А скільки ж тоді загинуло бійців, які боронили незалежність України, мирних мешканців – жертв випадкових вибухів та куль, нарешті – вбитих більшовиками генералів та офіцерів у дні червоного терору у Києві? У різних українських газетах, які виходили навесні 1918 року, називались цифри у 5, або навіть 8 тисяч загиблих. Причому деякі наводили такі статистичні подробиці, як загибель «57 генералов, множества офицеров и 168 гимназистов за принадлежность к украинским организациям».
Однак, кількість некрологів, повідомлень у пресі, оповідей очевидців про тіла, які вони бачили у різних місцях Києва, свідчить про те, що преса завищила цифри майже у десять разів. Якщо підрахувати всі некрологи, опубліковані у газетах впродовж весни 1918 року, а також записи про насильницьку смерть, віднайдені у метричних книгах Києва, то вийде приблизно 600-700 загиблих. Тобто приблизно стільки ж, скільки загинуло більшовиків та їх прихильників. Треба сказати, що першою розвінчала міф про 5 тисяч київських жертв більшовиків історик Олена Бетлій у своїх публікаціях 2018-2019 років.
Читайте також: Повстанський Дюрер, або іміджмейкер УПА: про незламного борця за Україну Ніла Хасевича
Коли у Києві 29 (16-го за старим стилем) січня 1918 року почались вуличні бої, скрізь працювали летючі загони Червоного Хреста, які одразу допомагали пораненим, доставляли їх до лікарень, а також вивозили до моргів тіла загиблих. Це стосувалось передусім українських вояків та випадково загиблих мирних мешканців. Що ж до більшовиків, то вони перебували в облозі, і їхні трупи їх накопичувались у підвалах (як це було, наприклад, на «Арсеналі» та у залізничних майстернях).
На жаль, серед медиків також були загиблі та поранені. Зокрема, у газетах називалось ім’я сестри милосердя Кароліни Крумінш (латишки, згідно прізвища), яка загинула на вулицях Києва, виконуючи свої обов’язки. Отож, у той час, коли тривали бої, тіла загиблих українських вояків та мирних мешканців доставлялись до моргів, відспівувались священниками та з належними почестями ховались на цвинтарях. Передусім, це були Нове Братське та Байкове кладовища.
Будинок, в якому мешкав Михайло Грушевський, згорів внаслідок більшовицького обстрілу
В останні дні вуличних боїв 24-25 січня більшовики нещадно обстрілювали Київ з важкої артилерії, отож забирати тіла загиблих не було ніякої змоги. Ризикуючи власним життям, медики лише продовжували надавати допомогу пораненим. 26 січня 1918 року більшовицькі загони вдерлись до Києва та почали терор проти прихильників УНР, а також – поодиноких генералів та офіцерів, які трапились їм під руку. Причому, вже 27 січня терор пішов на спад, а за пару днів взагалі припинився. Більшовики більше нікого не страчували, а лише брали під варту для подальшого розгляду революційним трибуналом. Таким чином було заарештовано близько 400 людей, але жодного смертного вироку цей трибунал не виніс: кінець-кінцем всіх затриманих звільнили.
Тіла страчених впродовж 26-27 січня 1918 року видавались родичам або знайомим, які брались їх поховати. Однак, тіла тих загиблих, в кого у Києві не було родичів, або вони не знали про смерть своїх близьких, продовжували лежати на вулицях та у Маріїнському парку. У зв’язку з цим, керівники більшовиків наказали міській думі поховати цих людей на власний розсуд.
Олександро-Невська церква у Києві
Таким чином, ще за часів панування більшовиків у Києві було здійснено щонайменше три братських поховання неопізнаних загиблих. Перше – стихійне у Маріїнському парку, де були поховані тіла страчених, яких не було кому забрати. Вірогідно, це поховання було поміж знищеною у 1930-і рр. Олександро-Невською церквою та братською могилою загиблих більшовиків та їх прибічників у листопадові дні 1917 року. Кількість похованих там невідома.
Байкове кладовище на початку ХХ століття
Друге – велике спільне поховання на Байковому кладовищі, здійснене 13(26) лютого 1918 року. Лише з моргу Олександрівської лікарні там було поховано 67 чоловіків та 1 жінку (практично всі вбиті у голову). Вочевидь, туди ж мали звести тіла загиблих супротивників більшовиків з Анатомічного театру та інших моргів. Але, скільки саме було доставлено тіл з цих моргів – невідомо.
У метричній книзі церкви, яка відспівувала загиблих з Олександрівської лікарні, майже всі визначені, як «невідомі люди», лише в кількох є імена. Один із них – підполковник Сергій Максимович, офіцер штабу Київської військової округи УНР. І третє – на погості Видубицького монастиря – невідома кількість загиблих. Серед них було поховано генерала Якова Гандзюка – командувача 1-го Українського корпусу.
Яків Гандзюк
Але поховані були не всі – по моргах іще залишались тіла українських оборонців, жертв артилерійського обстрілу та більшовицького терору, і таких було ще біля 100. Отже, саме їх і ховали 10 березня 1918 року.
Комісія з «похорону жертв громадянської війни» одразу мала всі дані на руках, тому вже 3-го березня оприлюднила у газетах повний список ідентифікованих та неідентифікованих загиблих, які залишались не похованими:
Ще за кілька днів пошуків комісія дійшла висновку, що більше тіл немає, а відтак на 10 березня 1918 року призначила дату «похорону жертв большевицького повстання».
Попри таку обмежену інформацію з газет, в архівах вдалось знайти чимало додаткових даних про декого з цих загиблих. Передусім йдеться про офіцера Михайла Тучинського. Пошуки в архівах дозволяють нам стверджувати, що йдеться про бойового офіцера Першої світової війни, підпоручика 14-го Фінляндського стрілецького полку Михайла Миколайовича Тучинського. 4-а Фінляндська дивізія, до складу якої належав 14-й Фінляндський полк, попри назву частково комплектувалась українцями.
Влітку 1917 року у дивізії було створено ударний батальйон, українці з якого у січні 1918 року добровільно долучились до Гайдамацького коша Слобідської України на чолі з Симоном Петлюрою. Отже, Михайло Тучинський та два його невідомих побратими, вірогідно, належали до легендарного формування червоних гайдамаків зі складу Гайдамацького коша Слобідської України.
Симон Петлюра серед старшин та бійців Третього Гайдамацького полку, до якого у березні 1918 року влився Гайдамацький кіш Слобідської України
Записи у метричній книзі церкви при військовому госпіталі, яка зберігається у Центральному державному історичному архіві України, дозволили пролити світло на обставини загибелі інших вояків. Всього у цій метричній книзі наводяться 9 прізвищ з числа тих, які були названі поіменно серед загиблих у публікаціях у пресі від 3-го березня 1918 року:
Двох з цих людей поховали до 10-го березня: Любов Гучко – на Звіринецькому кладовищі, а Ігоря Гарденіна – на кладовищі Покровського монастиря. Вочевидь, знайшлись родини, які вирішили, що їх близьким слід лежати на родинному погості. Серед загиблих п’ятеро називаються козаками (крім того у трьох є назва їх військових частин), а прапорщик Гарденін загинув «під час нападу більшовиків» – отже, вони поза всяким сумнівом були вояками Центральної Ради.
Читайте також: Людожерство по-російськи: Чому Геродот вважав мешканців Залісся справжніми дикунами
Цікавою особою є матрос крейсера «Рюрик» Олександр Подвойський: корабель з такою назвою належав до Балтийського флоту. Загін матросів-балтийців входив до складу більшовицьких військ. А у військах Центральної Ради був Морський курінь, складений з моряків-чорноморців. Водночас, Олександр Подвойський помер 18 січня – ще до прибуття більшовиків-балтийців до Києва з військами Муравйова.
Швидше за все, Олександр Подвойський належав до групи матросів-балтийців українського походження, які самостійно дістались до Києва, та влились до Морського куреня чорноморців. Ще одне важливе зауваження: в історичних джерелах зберігся опис відбиття українськими матросами у червоногвардійців міського водогону: більшовики перекрили містянам воду, і таким чином хотіли примусити Київ до здачі. Ця подія сталась саме 18 січня, коли матроса Подвойського було смертельно поранено.
Читайте також: Щорс, Боженко, інші... Трагедія «червоних отаманів»
«Дід» Павло Лисих – це, вірогідно, легендарний вільний козак, який загинув у боях з більшовиками на Печерську. А ось «юнкер» Петро Вакерчук – за всіма ознаками, один із тих юнаків 1-ї Української військової школи ім. Б. Хмельницького, які були поранені у бою під Крутами, а потім добиті більшовиками у Києві (про що оповідав у своїх спогадах учасник бою, колишній юнак Митрофан Швидун).
Отже, серед похованих 10 березня 1918 року теж були учасники бою під Крутами, які дістали поранення, і з ними безжально розправились більшовики.
Вочевидь, більшість із тих, кого мали поховати 10-го березня 1918 року – були українські захисники. І називати їх просто «жертвами громадянської війни» було неправильно. Але організація цих похорон чомусь одразу потрапила до рук людей, не пов’язаних з українським військом, які робили з нього власний політичний проект, як сказали би зараз… А саме – до керівників православної церкви м. Києва, у більшості проросійські налаштованих. І цій публіці було невигідно ховати українських героїв, їм були потрібні «жертви», аби свій релігійно-пропагандистський захід протиставити помпезному та безбожному (без відспівувавння) більшовицькому похованню у Маріїнському парку 4(17) лютого 1918 року.
Чому українська влада не втрутилась у цей процес? Війська УНР, Окрема Запорізька бригада – вже вирушили на фронт, і відтак не могли брати участь у похованні побратимів. Симон Петлюра, Євген Коновалець та інші авторитетні військові діячі, які залишались у Києві, були позбавлені соціалістичною Центральною Радою будь-яких важелів впливу. Що ж до керівників останньої (за винятком Михайла Грушевського), то вони, вочевидь, вважали питання похорон «нижче своєї гідності». Отже, це питання було цілком віддано на поталу проросійським київським попам.
Читайте також: Як Москва видала бажане за дійсне, обдуривши українських більшовиків
6 березня київські газети повідомляли про заплановану подію так: «Початок процесії о 1-ій годині дня з Олександрівської лікарні по Хрещатику, куди підходить друга частина з анатомичного театру, мимо міської думи через Царський майдан, Олександрівську вулицю, мимо Марієнського парку, де закопано багато жертв большевицького розстрілу, на ново-військове кладовище за військовою інженерною школою. Для всіх убієнних, яких лишилося ще коло ста непохованих, з них третина військових, буде заготовлена братська могила». Таким чином, у цій публікації йшлось про поховання «коло ста» загиблих. Також важливою є згадка про братське поховання у Маріїнському парку не лише більшовиків, але й їхніх жертв.
Наступного дня «Нова Рада» опублікувала більш детальний план похорону, який свідчить про масовість заходу та широке залучення всіх священників Києва. Цей похорон, за задумом його організаторів, мав бути значно помпезнішим, ніж більшовицький у Маріїнському парку, аби справити на мешканців міста більше враження:
«Похорон жертв горожанської війни має бути в неділю 10 березня в такому порядку: винос побитих з Олександрівської лікарні о 1 год. дня, куди до цього часу повинні бути перенесені тіла убитих, котрі знаходяться у воєннному шпиталю. Головний хід з охрестю (церковне шестя з хрестом попереду та хоругвами – Я.Т.) буде йти по Бесарабці, Хрещатику, Олександрівській, Московській вулицях, на Звіринці, на ново-братське кладовище. В Олександрівській лікарні збірається духовентсво в складі поччтів Олександрівської лікарні, Троїцької, Володимиро-Либідської, Деміївської, Байково-Кладовищенської, 4 гімназичної, Маріїнсько-Благовещенської церков на чолі з преосвященним єпископом Никодимом. До цього ходу на розі Хрещатику і Олександрівської вулиці приєднається охресть з тілами убитих з Анатомічного театру в складі причтів Володимирського Собору, Іоано-Златоустівської, Соломенської і Шулявської, Університетської та домових церков першої та другої гімназії, колегії Галагана, Фундукліївської жіночої гімназії та Общини Червоного Хреста на чолі з протоіреєм Володимирського собору і. Н. Корольковим.
Коло міської думи хід зустрічає охресть Києво-Софіївського Собору у складі причтів Соборного, Михайлівського Монастиря, Георгієвської, Стрітенської, Вознесенської, Лук’янівської Юрковецької, Покровського монастиря, Десятинної, Василівської, Андрієвської та домових церков Релігійно-Просвітницького Товариства, Реальної Школи, 1-ої і 2-ої жіночої школи, Семинарії, Учительських семінарій хлопчачої й жіночої, Олександрівського приюту, Тюремної та Ремісничої школи, на чолі з катедральним протоієрем М. Златоверховниковим. Коло Купецького Зібрання хід з охрестю стрічає духовенство Подільських церков на чолі з преосвященним Василієм Єпископом Канівським. Коло Миколаївських воріт хід зустрічає охресть з Нікольського монастиря в складі братії цього монастиря та причтів церков воєнного собору та всіх Печерських церков на чолі з пресовященним Дмитрієм Єпископом Уманським. Коло Введенського монастиря зустрічають хід духовенство та сестри тієї обителі.
Коло військової школи хід зустрічає охресть у складі духовенства та братії св. Лаври на чолі з намістником Лаври. Коло воріт Братського воєнного кладовища хід зустрічає другий у складі братії Видубицького й Троїцького монастирів, та Звірінецьких печер на чолі з преосвященним Назарієм єпископом Черкаським. Запокійна відправа буде на кладовищі. Шати для духовенства – білі. З кожної церкви та монастиря повинно бути по дві корогви. Корогви несуть в жовтих стихарях. На всіх церквах ударити на всі дзвони. Клюгар Київо-Софіївського Собору Протоієрей Браіловський»
Таким чином, на похорони було «мобілізовано» абсолютно все духівництво міста Києва. І узурпація заходу церквою призвела до того, що на фотографіях з цієї події ми бачимо суцільні хрести та хоругви, проте – жодного національного прапора.
Про нове військове (Братське) кладовище у Києві, закладене у 1916 році навпроти Національного ботанічного саду ім. М.М. Гришка, у мережі інтернет можна знайти чимало інформації. Але парадокс полягає в тому, що значною мірою вона є недостовірною. Так, провідними києвознавцями вважається, що кладовище знаходилось навколо добудованого, але так і не відкритого храму-пам’ятника Миколі Чудотворцю, що нині – на території Інституту проблем міцності НАН України.
Впродовж останніх кількох десятків років різні дослідники намагались безуспішно отримати дозвіл на розкопки на території Інституту – на предмет пошуку поховань 1916-1918 років. Новітні інформаційні технології довели, що даремно шукати сліди Нового Братського кладовища безпосередньо на території Інституту проблем міцності…
Читайте також: Інженер Джеррі Берман з охопленої голодом радянської України: “Не маю жодного бажання лишатися. Я побачив цей рай”
Торік Державний політехнічний музей при КПІ імені Ігоря Сікорського створив унікальний інтернет-проект: «Київ на картах. Машина часу і простору». Колеги зібрали всі історичні мапи та плани Києва, і наклали їх на сучасний міський ландшафт. Серед іншого, дослідники виявили та виклали унікальну топографічну зйомку 1923-1930 рр., на якій максимально ретельно відображені ландшафт та будови Києва того часу, а також – кладовища. Позначені там і межі Нового Братського кладовища.
Порівняння за допомогою згаданого інтернет-проекту топографічної зйомки 1923-1930 рр. та сучасної мапи переконливо доводить, що кладовище знаходилось там, де нині розміщується дитячий садок №458 «Печеряночка» – навпроти Інституту проблем міцності, а також зелена зона поміж цими двома установами, розділена парканом. Це цілком підтверджується іншими джерелами.
Місце розташування Нового Братського кладовища у Києві (позначене хрестами)
Абсолютна більшість тих, кого поховали на Новому Братському кладовищі, відспівувались священниками військового госпіталя. Метричні книги госпіталя повністю збереглись у Центральному державному історичному архіві у м. Києві. Згідно записів у цих книгах, фактично на цьому кладовищі почали ховати лише 29 квітня 1917 року (а не 1916-го року, як вважалось донині).
Потім, у червні 1918 року, у зв’язку з вибухом артилерійських складів на Звіринці та захаращенням території вибухонебезпечними осколками, поховання були припинені. Знов поновлені у 1919 році, і остаточно завершені у наступному – 1920-му. Всього на цьому кладовищі було поховано близько 1 тисячі людей. А отже, така кількість людей, зважаючи на щільність поховань, цілком могла бути похована на території сучасного дитячого садочка та території між ним та інститутом.
Вибух артилерійських складів на Звіринці влітку 1918 року
Більшість похованих на цьому кладовищі – померлі внаслідок поранень та хвороб солдати Першої світової війни. Друга категорія – загиблі та померлі вояки української армії, а також жертви більшовицького терору. Третя категорія – білогвардійці (як противники більшовиків у збройному протистоянні у жовтні 1917 року у Києві, так і солдати 1919 року), нарешті, четверта – померлі у військовому госпіталі впродовж 1919-1920 рр. червоноармійці.
Але що більш важливо – версія про місцезнаходження кладовища на території дитячого садочку повністю підтверджується фотографією з поховання 10 березня 1918 року, якісний відбиток якої вдалось знайти краєзнавцю Віктору Киркевичу. На фото чітко видно білий паркан Нового Братського кладовища, який проходив здовж Бастіонної вулиці аж до каплички над входом до кладовища. На фотографії – ті самі тераси, на яких зараз стоять веранди та основний корпус дитячого садочка. Причому, траншея для поховань, що відбулись 10-го березня, судячи з усього – тепер похована основним корпусом дитячого садочку.
Поховання 10 березня 1918 року. Фото з архіву Віктора Киркевича
Ряди поховань з маленькими дерев’яними стовпчиками тягнулись аж до території сучасного будинку №16 по вул. професора Підвисоцького, і, не виключено, продовжувались і далі. Таким чином, дерев’яний хрест, встановлений на початку 2000-х на розі вул. Звіринецької у пам’ять похованих на Новому Братському кладовищу солдатів Першої світової війни, стоїть, м’яко кажучи, не там… Додамо до цього, що переважна більшість солдатів Першої світової війни, які знайшли свій останній спочинок у Києві, взагалі була похована не на Новому Братському, а на старому військовому кладовищу, теж знищеному, але про нього розкажемо іншим разом.
Отже, екскурсоводам по Києву, коли вони розповідають про «Храм Міцності» та Нове Братське кладовище, треба показувати не на територію Інституту проблем міцності, а на дитячий садочок «Печеряночка»…
Вперше фотографії з події 10-го березня 1918 року, підписані як похорони «стрільців, студентів і гімназистів, забитих під Крутами», були опубліковані вже у квітні в ілюстрованому додатку «Відродження». Видавцем цього додатку був редакційно-видавничий відділ Військового міністерства УНР.
Сторінки ілюстрованого додатку «Відродження»
Вірогідно, після «попівського апофеозу», що відбувся 10-го березня, українські військові були обурені тим, яким способом прощались з їх бойовими побратимами. А відтак, почали по-іншому трактувати та називати цю подію. Тим більше, серед похованих 10-го березня також були учасники бою під Крутами.
На Новому Братському кладовищі поховання українських захисників здійснювались і у січні 1918 року – безпосередньо під час вуличних боїв з більшовиками. Тут уже встигли поховати кількох вояків полку імені Богдана Хмельницького: хорунжих Омеляна Михайленка та Василя Сагана, козака Івана Ходоровського; козака панцирного автомобільного дивізіону Петра Тищенка, козаків інших частин Івана Гончаренка, Варфоломія Лавриненка, тощо. У лютому 1918-го на Новому Братському кладовищі була похована велика група страчених більшовиками у Маріїнському парку офіцерів російської армії, частина з яких також брала участь у вуличних боях на боці військ УНР.
Отже, Нове Братське кладовище з часом могло стати українським військовим пантеоном.
Зрозуміло, що радянській владі не були потрібні пам’ятники та могили своїх ворогів. Саме тому вже у середині 1920-х рр. на місці погнилих дерев’яних хрестів встановлюються дерев’яні бараки. Спочатку ці бараки використовувались для господарських потреб. Під час Другої світової війни вони частково згоріли, частково розвалились. На їх місці були споруджені нові – вже житлові. Там мешкали люди, які пізніше переїхали у новобудови 1950-х – 1960-х рр. на сучасних вулицях професора Підвисоцького, Катерини Білокур, Бастіонної. Потому бараки були знесені, і на їх місці постав дитячий садочок, який стоїть там і донині.
—
ЯРОСЛАВ ТИНЧЕНКО, опубліковано у виданні ТИЖДЕНЬ