Шевченкове  протиставлення України та Московщини, українців і росіян

Нинішнє, укотре повторюване в історії, широкомасштабне воєнне вторгнення Росії в Україну знову продемонструвало разючі відмінності у національному характері, ментальності й поведінці українців та росіян. Варто нагадати, як ці відмінності осмислювали на історичному й особистому досвіді наші літературні класики, передусім – Тарас Шевченко.

Шевченкова візія Московщини / Росії літературна й малярська, строката й багатоаспектна, пише видання  ZBRUC.eu. Його погляд проникав у глибинні пласти різних проблем, що їх створювала для України царська Московія, а відтак імперська Росія. Поетичні та прозові твори, листи, записи у «Щоденнику» Шевченка та спогади сучасників дають підстави говорити про його зображення та осмислення козацько-московських, українсько-російських проблем у таких аспектах:

• Розрізнення і протиставлення українського та російського народів, їхніх мов, літератур, культур і менталітетів.
• Зображення російського провінційного побуту.
• Проби власних творів російською мовою.

Відгуки про російську інтелігенцію, передусім про російських письменників.

• Осягання поетичним зором колишнього Московського царства, минулого, сучасного й майбутнього Російської імперії.
• Екскурси в історію відносин козацько-гетьманської України з московською державою і петербурзькою імперією.
• Образи сучасної Шевченкові України як колонії та Росії як метрополії (зокрема «петербурзький текст»).
• Інвективи проти російських царів – давніх і сучасних, пророкування краху царизму.
• Розвінчання російсько-імперської пропаганди.
• Викриття імперської Російської православної церкви та «візантійщини» російського православ’я.

Ці проблеми є особливо актуальними у зв’язку з нинішньою реваншистською спробою новітньої Російської імперії загарбати Україну.

Читайте також: Як Російська імперія нищила культуру України в XIX столітті

Шевченкове розрізнення і протиставлення  українського та російського народів, їхніх мов, культур і менталітетів

Потрапивши в Петербург, Тарас почувався відчуженим од російського оточення, зокрема від інтелігенції, хоча почасти і спілкувався з нею як студент Академії мистецтв. У низці його ранніх віршотворів, написаних у російській столиці, домінують мотиви чужини й душевного та духового відчуження. У поменнику «На вічну Котляревському» (листопад-грудень 1838), поет маркує своє перебування далеко від України як «на чужині», скаржиться, що він «одинокий <…> в чужому краю» [рр. 90, 94–95]¹.

У повісті «Близнецы» (1855) автор-розповідач згадав сюжет спокушеної і покинутої дівчини з простолюду, поширений у європейських повістях і поемах, на його думку, «начиная с “Эды” Баратынского и кончая “Катериной” Ш[евченка] и “Сердечной Оксаной” Основьяненка» [т. 4, с. 67]. Насправді ряд «тысячи и одной, к несчастию, не вымышленной, повести или поэмы в этом плачевном роде» (як висловився розповідач [т. 4, с. 67]), почався не від поеми «Еда, фінляндська повість» («Эда, финляндская повесть», 1826) Євгенія Баратинського, а значно раніше, проте важливим тут є Шевченкове свідчення його знайомства зі згаданою поемою, яка, за здогадом румунської україністки Магдалини Ласло-Куцюк, «наштовхнула Шевченка на розроблення теми зведениці у плані розкриття колоніального становища України» у власній поемі «Катерина» (кінець 1838 – початок 1839)². Справді, в романтичній «Еді», яку Шевченко читав під час навчання в Академії мистецтв наприкінці 1830-х років, протиставлено загарбницьку імперську Росію та героїчну, хоча й підкорену, Фінляндію, якій російський поет, залишаючись у полоні великодержавного мислення, усе-таки віддає належне:

Ты покорился, край гранитный,

России мочь изведал ты

И не столкнёшь её пяты,

Хоть дышишь к ней враждою скрытной!

Срок плена вечного настал,

Но слава падшему народу!

Бесстрашно он оборонял

Угрюмых скал своих свободу.

Из-за утёсистых громад

На нас летел свинцовый град;

Вкусить не смела краткой неги

Рать, утомлённая от ран:

Нож исступлённый поселян

Окровавлял её ночлеги!

(«Эпилог»)

Баратинський звертав увагу також на те, що серед місцевого фінського населення існувала сувора моральна заборона дівчатам зближуватися з російськими воїнами-окупантами. Фінська дівчина Еда, «Отца простого дочь простая», мовить до російського гусара, який, бувши на постої у хаті її батьків, зваблює красуню:

«С тобою грустным я грустила.

Что ж? Я и в этом погрешила:

Нам строго, строго не велят

Дружиться с вами. Говорят,

Что вероломны, злобны все вы,

Что вас бежать должны бы девы,

Что как-то губите вы нас,

Что пропадёшь, когда полюбишь;

И ты, я думала не раз,

Ты, может быть, меня погубишь».

Хоча батько («крутой старик») сварливо попереджав доньку: «Несдобровать тебе с гусаром! | <…> | Кто мой обычай ни порочь, | А потаскушка мне не дочь», – усе ж вона дала себе підманути «хитрецу» гусарові й, покинута коханцем-«предателем», наклала на себе руки.

Відштовхнувшись од поеми Баратинського, в якій зі співчуттям зображено бідолашну героїню-фінку, і проєктуючи ту колоніальну ситуацію на українську, Шевченко в «Катерині» вже з перших рядків застерігає українських дівчат од кохання із завойовниками-росіянами:

Кохайтеся, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі – чужі люде,

Роблять лихо з вами.

Москаль любить жартуючи,

Жартуючи кине;

Піде в свою Московщину,

А дівчина гине…

[рр. 1–8; також рр. 17–20]

З патріархально-народних засад Шевченко винуватить збезчещену «москалем» (офіцером-росіянином) селянську доньку за непослух батькам, а властиво – за порушення народної моралі, хоча водночас, як гуманний поет, співчуває бідолашній покритці:

Не слухала Катерина

Ні батька, ні неньки,

Полюбила москалика,

Як знало серденько.

Полюбила молодого,

В садочок ходила,

Поки себе, свою долю

Там занапастила.

[рр. 21–28]

У поемі Баратинського і поемі Шевченка різні кути зору: про трагедію фінської дівчини розповідає російський поет, репрезентант імперії, про трагедію української – український, репрезентант поневоленого народу. По ходу розповіді Шевченко в ліричному відступі настійливо застерігає «чорнобривих» землячок [р. 432] од безперспективного кохання з «москалями»-чужинцями: «Отож-то дивіться та кайтесь, дівчата, | Щоб не довелося москаля шукать» [рр. 427–428]; «Шануйтеся ж, любі, в недобру годину | Щоб не довелося москаля шукать» [рр. 466–477].

Що таке застереження дівчатам од необачного кохання з московськими вояками залишалося актуальним і для пізнього Шевченка, засвідчує його віршова мініатюра «Титарівна-Немирівна…», написана майже через 22 роки – 19 жовтня 1860 р. (також у Петербурзі). Протиставляючи «людей» (наддніпрянських українців) «москалеві-пройдисвіту» (себто московським загарбникам), поет з погляду народної моралі осуджує українську дівчину, яка гордувала місцевими парубками, але піддалася спокусі оманливого вояка-росіянина, унаслідок чого стала покриткою. У її падінні, а властиво, блуді з окупантом, автор убачає національне відступництво:

Титарівна-Немирівна

Гаптує хустину.

Та колише московщеня́,

Малую дитину.

Титарівна-Немирівна

Людьми гордувала...

А москаля-пройдисвіта

Нищечком вітала!

Титарівна-Немирівна...

Почесного роду...

Виглядає пройдисвіта

Москаля з походу.

Якщо зі своєю ранньою героїнею-покриткою Катериною поет співпереживав у її жіночій та материнській драмі й трагедії, то титарівні, яка заплямувала свій «почесний рід», він уже не співчуває.

В одному з ліричних відступів поеми «Катерина» Шевченко принагідно згадав свій «Шлях на Московщи́ну», «Далекий шлях», і від тієї згадки в нього «Аж на серці похолоне», бо «Попоміряв» його «колись – | Щоб його не мірять!..», як з досади він заклинає [рр. 364–365, с. 367, 369–370].

У віршованому посланні «До Основ’яненка» (жовтень-грудень 1839, Петербург) Шевченко прохав літературного «батька-отамана» Грицька Основ’яненка (Квітку) сказати, «Чи правду співаю?» [рр. 57–58], бо, як кілька разів підкреслював, «на чужині», на «чужій землі» [рр. 102–103] не має з ким порадитись, адже там «Московщина, | Кругом чужі люде...» [рр. 61–62], які «Насміються на псалом той, | Що виллю сльозами», а тому нарікав: «Тяжко, батьку, | Жити з ворогами!» [рр. 65–68]³. В іншому віршованому посланні – до українського історика Миколи Маркевича «Н. Маркевичу», написаному наступного року, також бідкався, що в Петербурзі він «тут чужий, одинокий», що «Полетів би» в Україну на «степи широкі», «Та ба, доля приборкала | Меж людьми чужими».

Читайте також: Як саме Росія століттями асимілювала українців там, де могла їх контролювати

У чужому Петербурзі Шевченко тужив за рідною Україною, і в поезії це виливалося у часто повторюваний мотив туги (ностальгії) за батьківщиною, поширений у творчості європейських романтиків).

Написавши в Петербурзі 15 листопада 1839 р. листа до рідного старшого брата Микити українською мовою, Тарас наприкінці прохав його: «Та, будь ласкав, напиши до мене так, як до тебе пишу, не по-московському, а по-нашому» [т. 6, с. 11]. І далі відверто пояснював:

Бо москалі чужі люди,

Тяжко з ними жити;

Немає з ким поплакати,

Ні поговорити. [т. 6, с. 12]

У написаній рік перед тим фольклоризованій поезії «Думка» («Тече вода в синє море…») (першодрук в альманасі «Ластівка», СПб., 1841) внутрішній голос («думка») подібним висловлюванням застерігає «козака», який «пішов» невідь-куди («світ за очі») шукати «свою долю»:

На чужині не ті люде –

Тяжко з ними жити!

Ні з ким буде поплакати,

Ні поговорити.

Йдеться, очевидно, про те, що на будь-якій чужині – чужі люди. У такий загальний, неконкретизований народнопісенний спосіб поет звертався до самого себе, проєктував на свої митарства нещасливу долю мандрівного фольклорного козака. Натомість у листі мовив про своє перебування конкретно в Петербурзі, тому, наводячи чотири рядки з власного вірша, уточнив у першому рядку, що для нього там «чужі люди» – це «москалі». Тож він настійливо благав брата:

«Так нехай же я хоч через папір почую рідне слово <…>. Ще раз прошу, напиши мені письмо, та по-своєму, будь ласкав, а не по-московському» [т. 6, с. 12].

А в листі до Микити від 2 березня 1840 р. Тарас, як сам висловився, мусив його «лаять» за те, що той «чортзна по-якому» листа «скомпонував, ні по-нашому, ні по-московському», «а я ще тебе просив, – дорікав Тарас, – щоб ти писав по-своєму, щоб я хоч з твоїм письмом побалакав на чужій стороні язиком людським». Урешті, прохаючи, щоб до нього написав також кирилівський сусід Іван Федьорка, Тарас поставив ультиматум: «<…> нехай він до мене напише <…> – та тілько не по-московському, а [то] і читать не буду» [т. 6, с. 13].

У Петербурзі ранній Шевченко рішуче й цілком визначено протиставляв себе, свою родину і земляків «москалям», «кацапам», уживаючи в листах до земляків на означення росіян саме цих українських народних етнонімів (у творах послуговувався менш пейоративним етнонімом «москаль»), із чого видно, що таке протиставлення він виніс зі свого родинного, селянського, та й загалом українського оточення.

Потрапивши в Петербург, Тарас іще різкіше відчув і побачив мовну та культурну різницю між українцями і росіянами. У листі від 19 лютого 1841 р. до Григорія Квітки (Основ’яненка) нарікав, що в Петербурзі ні́кому пошити «дівочу сорочку» для «моделі» («натурщиці»), а він «повинен намальовать для академії картину, як наша чорнобрива дівчина молиться Богу, лягаючи спать».

Бідкався: «Наймав прокляту московку – і дуже делікатну мадам, щоб пошила мені дівочу сорочку, – не втне та й годі, хоч кіл на голові теши, вона таки своєї». А в Петербурзі «взять» потрібної «одежі» («сорочки, плахти і стрічок зо дві») нема де, бо, як зауважив, «Кругом москалі та німота, ні одної душі хрещеної» [т. 6, с. 14–15]. Цим – ясна річ, утрируваним – висловом («ні одної душі хрещеної») Тарас підкреслював своє гнітливе відчуження у геть чужому йому Петербурзі. (Із задуманої картини він виконав лише пробний олівцевий ескіз [див. коментар: т. 6, с. 303].) Нехіть до росіян як чужинців прострумовує і в його листі до Квітки, написаному наприкінці того самого року – 8 грудня: «Ну, та цур їм, москалям» [т. 6, с. 15].

Наступного року в листі від 30 вересня 1842 р. до кубанського отамана й українського письменника Якова Кухаренка Шевченко знову писав про себе як «на чужині одинокого» і скаржився від імени свого та земляків: «<…> ми пропадаємо в цьому проклятущому Пітері, щоб він замерз навіки, тут тепер 10° морозу <…>» [т. 6, с. 19]. А такий сильний мороз був уже наприкінці вересня, як свідчить датування листа.

Повернувшись до Петербурга з Ревеля (тепер Таллінн) і отримавши листа від Пилипа Корольова, викладача фізики й математики в 2-й Харківській гімназії, шанувальника його творчости, Шевченко у відпису від 18 листопада 1842 р. сповіщав, що «пливши в Стокгольм, <…> так занедужав, що ледви привезли» його «в Ревель, там трошки очуняв». І далі протиставляв остогидлому Петербургові «рідну мою Україну»:

«Приїхав у це прокляте болото та й не знаю, чи вже й виїду. <…> Молю тілько милосердного Бога, щоб поміг мені весни діждати, щоб хоч умерти на Україні» [т. 6, с. 20].

Читайте також: Україна і майбутнє Європи

У листі до качанівського поміщика Григорія Тарновського від 25 січня 1843 р. з Петербурга Шевченко, линучи думками в «нашу Україну», знову зневажливо відгукнувся про російську столицю:

«<…> сновигаю по оцьому чортовому болотові та згадую нашу Україну. Ох, якби-то мені можна було приїхать до солов’я [тобто в Україну у квітні, коли починають співати солов’ї. – Є. Н.], весело б було, та не знаю, спіткали мене проклятущі кацапи так, що не знаю, як і випручаться» [т. 6, с. 21].

Впадає в око, що Шевченко акцентував на петербурзькому «проклятому», «чортовому болотові» у листі від 30 вересня 1842 р., в якому нарікав на тамтешній десятиградусний мороз, і в листі від 25 січня 1843 р., коли у столиці, найпевніш, також була мінусова температура й болота на вулицях не могло бути. Звідки ж такі акценти? Насправді, мовлячи про «болото» в Петербурзі, Шевченко мав на увазі не так тамтешнє міське болото, як саме місто, побудований «У долині, мов у ямі, | На багнищі город», як зневажливо зображав він у поемі «Сон» («У всякого своя доля…», 1844) [рр. 266–267]. (Петербург справді був заснований 1703 р. на болотистому березі Фінської затоки.) Його епістолярні вислови «прокляте болото», «по оцьому чортовому болотові» є, отже, пейоративними замінниками урбаноніма Петербург.

Повідомляючи Г. Тарновського в тому ж листі, що торік улітку намалював дві картини на українську тематику (зокрема відому «Катерину»), Шевченко зауважив, що «картини, бачте, наші, то я їх кацапам і не показував» [т. 6, с. 21].

Для Шевченка Петербург під час усього періоду перебування там до заслання, незважаючи, що тоді йому пощастило навчатися у престижній Академії мистецтв, – це однозначно чужина – етнічно, мовно, культурно та кліматично.

Від частини російських літераторів молодого Шевченка відштовхувало їхнє вірнопідданське ідеалізувальне оспівування вінценосних осіб, зокрема імператриці Александри Федорівни. Реально змалювавши у згаданій «комедії» «Сон» словесний, до того ж саркастично шаржований, портрет «цариці-небоги», на противагу її улесливому літературному звеличанню як «богині», поет зізнався у своїй наївності, бо, «не бачивши» цієї «сердешної» «цяці» «й разу», «повірив тупорилим» її «віршемазам». Звідси дійшов висновку, що довіряти «москалям» (росіянам), зокрема їхньому публічному слову, не можна:

На квиток [тобто на письмове засвідчення. – Є. Н.] повірив

Москалеві; от і читай,

І йми ти їм віри! [рр. 326–328]

Так у роках, прожитих у Петербурзі до заслання, у Шевченка сформувалося відчужене й недовірливе ставлення до росіян.

Українці та росіяни у світлі засланчого досвіду Шевченка

Про те, що Шевченко й на засланні ставився до «москалів» як до чужих, а не рідних (відповідно до української народної приказки «Москаль не свій брат»⁴), свідчить його вірш «Мов за подушне, оступили…», написаний у Косаралі наприкінці вересня – у грудні 1848 р.:

Бог зна колишнії случаї

В душі своїй перебираю

Та списую; щоб та печаль

Не перлася, як той москаль,

В самотню душу.

Це фразеологічне порівняння («пертися, як той москаль») – певно, Шевченкове оригінальне (найповніша збірка наддніпрянських паремій М. Номиса – Матвія Симонова такої приказки не реєструє⁵). Воно влучно передає загарбницький дух, властивий більшості росіян: «пертися» нагло, затято, грубо скрізь, де лише можна, незважаючи ні на кого й ні на що – на чужі землі, у чужі маєтки, домівки, у внутрішній світ Іншого тощо.

У Шевченковій поезії виявнюється наскрізне протиставлення чужинців-«москалів» та свого «люду» («козаків») і, навпаки, ніде немає й натяку на те, наче «москаль» – це брат.

Мавши нещасливу нагоду на засланні ближче і глибше пізнати російський простолюд, Шевченко увіч побачив його відмінності од простих українців. У щоденниковому запису від 14 липня 1857 р. дав нищівну характеристику непривітним уральцям, з якими йому випало запізнатися і спілкуватися на засланні. Знавши їх із власного прикрого досвіду, зауважив із сарказмом, що «благочестивые уральцы, а особенно уралки, нашему брату [не]раскольнику воды напиться не дадут», а тому був обурений їх ідеалізацією у нарисах російських етнографів Павла Небольсіна та Йосафата Желєзнова:

«Не знаю, чем восхищается в уральцах этот статистико-юмористик и вдобавок враль Небольсин? Грязнее, грубее этих закоренелых раскольников я ничего не знаю. Соседи их, степные дикари киргизы, тысячу раз общежительнее этих прямых потомков Сеньки Разина. А помянутый враль в восторге от их общежития и мнимого гостеприимства. Верно, ему пьяному в грязном погребке диктовал какой-нибудь Железнов статейку под названием “Уральские казаки”, а он под весёлую руку записал <…>. Бессовестны, вредны и подлы, наконец, такие списатели» [т. 5, с. 51].

Спостережливий і вдумливий, Шевченко влучно розпізнав докорінну ментальну відмінність між українцями й росіянами на рівні народних архетипів, зокрема у ставленні до природи, зеленого довкілля, і наочно показав, як ця разюча відмінність утілилася у різній сільській архітектурі обох народів. 14 липня 1857 р. в Новопетрівському укріпленні записав у щоденнику:

«<…> в великороссийском человеке есть врождённая антипатия к зелени, к этой живой блестящей ризе улыбающейся матери природы. Великороссийская деревня – это, как выразился Гоголь, наваленные кучи серых брёвен с чёрными отверстиями вместо окон, вечная грязь, вечная зима! Нигде прутика зелёного не увидишь, а по сторонам непроходимые леса зеленеют⁶. А деревня, как будто нарошно, вырубилась на большую дорогу из-под тени этого непроходимого сада. Растянулась в два ряда около большой дороги, выстроила постоялые дворы, а на отлёте часовню и кабачок, и ей ничего больше не нужно. Непонятная антипатия к прелестям природы».

Натомість українське село, за тужливими спогадами поета, цілком інакше:

«В Малороссии совсем не то. Там деревня и даже город укрыли свои белые приветливые хаты в тени черешневых и вишнёвых садов. Там бедный неулыбающийся мужик окутал себя великолепною вечно улыбающеюся природою и поёт свою унылую задушевную песню в надежде на лучшее существование. О моя бедная, моя прекрасная, моя милая родина! Скоро ли я вздохну твоим живительным, сладким воздухом?» [т. 5, с. 55].

У Шевченковому щоденнику впадає в око й сатиричне зображення огидного російського провінційного побуту, з яким він зіткнувся, добираючись із Оренбурзького краю до Москви. 6 серпня 1857 р. з відразою записав:

«Астрахань – это остров, омываемый одним из протоков Волги, перерезанный рядом вонючих болот, <…> проток этот омывает <…> огромную кучу вонючего навоза. Где же причина этой нищеты (наружной) и отвратительной грязи (тоже наружной) и, вероятно, внутренней? Где эта причина? В армяно-татарско-калмыцком народонаселении или в другой какой политическо-экономической пружине? Последнее вероятнее. Потому вероятнее, что и другие наши губернские города ничем не уступают Астрахани, исключая Ригу» [т. 5, с. 76–77].

Показово, що брудним російським містам протиставлено європейську за культурою Ригу. Щоправда, інших відомостей про Шевченкове перебування у латвійській Ризі, немає. Відомо, що поет побував орієнтовно в середині жовтня – першої половини листопада 1842 р. в естонському Ревелі (тепер Таллінн)⁷. Сумнівно, щоб тоді відвідав Ригу, бо під час морської подорожі сильно занедужав (див. цитованого вище його листа до П. Корольова). Можливо, у щоденниковому запису під згадкою про Ригу він мав насправді європейсько-культурний Ревель (обидва прибалтійські міста були тоді загарбані Російською імперією).

Через місяць, 6 вересня 1857 р., Шевченко виклав свої враження від Самари, де візник привіз його та супутника начебто «к самому лучшему заведению, т. е. трактиру». Однак ледве вони вступили, за словами поета,

«на лестницу сего заведения, как оба в один голос проговорили: “Здесь русский дух, здесь Русью пахнет” – т. е. салом, гарью и всевозможной мерзостью».

Такий смердючий «русский дух» ви́кликав у Шевченка відразу, і він з обуренням і зневагою записав у щоденнику:

«Огромнейшая хлебная пристань на Волге, приволжский Новый Орлеан! И нет порядочного трактира. О Русь!» [т. 5, с. 93].

Тривале перебування поза межами України, в гео- та мовно-культурному просторі Російської імперії наклало відбиток на громадянську самоідентифікацію Шевченка. Засланча повість «Варнак» (орієнтовно 1853) починається фразою, не звичною для Шевченка, який у поезії ідентифікував себе з нашою Україною: «Есть в нашем русском православном огромном царстве небольшая благодатная землица <…>» [т. 3, с. 121]. Звичайно, тут російське царство фігурує як «наше» не тому, що воно також і українське, а тому, що Наддніпрянська Україна належить до його колоній, а сам поет формально є його громадянином. Тому хоч-не-хоч воно є «нашим» – певна річ, на лихо, а не на щастя. Означуючи це царство «нашим», Шевченко в повісті, призначеній для публікації в легальній російській пресі, звертався таким чином до російськомовних читачів імперії.

Утім, не можна не відчути іронії в означенні величезного російського царства як православного, бо насправді воно було далеко не чисто православним, а до російського православ’я з його засиллям візантійщини Шевченко ставився зазвичай критично та зневажливо. До того ж сама зацитована фраза з акцентом на виелімінованій із царства начебто благодатній землі (Оренбурзькому краї та Заураллі) наштовхує на думку, що в цілому те величезне царство аж ніяк не є благодатним.

Та й загалом початок повісти цілковито іронічний, що засвідчується окресленням розмірів буцімто невеликої землиці («так небольшая, что может вместить в себе по крайней мере четыре немецких царства и Францию в придачу»), а особливо нав’язливим уживанням означення «православний», притому в суперлативі: «А обитают в этой небольшой землице разноязычные народы и, между прочим, народ русский и самый православный». Висловами «страна благословенная», «сей архиправославный народ» Шевченко знущається над офіційною демагогічною риторикою російського самодержавства та осамодержавленої православної церкви.

Щоправда, записи в інтимному, аж ніяк не розрахованому на публікацію щоденникові (поет мав його за «домашний журнал» [т. 5, с. 12]), свідчать, що наприкінці заслання Шевченко не лише почував себе українцем, українським патріотом, а й усвідомлював себе як загальноросійського літератора та громадянина. Російська література (в широкому смислі – разом з науково-історичними та філософсько-публіцистичними писаннями) для тогочасного Шевченка – «наша»: «имена Гоголя, Соловьёва, Аксакова» (історика Сергея Соловйова та письменника Сергея Аксакова) – «имена, хорошо известные в нашей литературе» (запис від 13 серпня 1857 р.) [т. 5, с. 83]. Кольцова, зацитувавши з пам’яті його строфу, він називає «поэт наш» (запис від 13 червня 1857 р.) [т. 5, с. 12], Лермонтов для нього – «наш великий Лермонтов», тоді як Ґете – «великий германский поэт», але без означення «наш» (запис від 20 липня 1857 р.) [т. 5, с. 63]. У Шевченковому сприйнятті декабристи, хоча вони й були досить далекі від української національної ідеї, – «первозванные наши апостолы» (запис від 16 жовтня 1857 р.) [т. 5, с. 119], «первые наши апостолы-мученики» (запис від 3 листопада 1857 р.) [т. 5, с. 124], Герцен (Іскандер) – «апостол наш, наш одинокий изгнанник» (запис від 11 жовтня 1857 р.) [т. 5, с. 117], Герцен разом з його закордонними краянами-однодумцями – «наши заграничные апостолы» (запис від 16 жовтня 1857 р.) [т. 5, с. 118]. З декабристами й Герценом Шевченко солідаризувався як сам-таки учасник загального визвольного руху в Російській імперії. Шевченкове уживання займенника «наш» у цих випадках означало не просто його формальну належність із названими літераторами до однієї держави, а й його певне душевне й духове зближення з ними.

Зі щоденникового запису від 26 червня 1857 р. видно, що навіть середній клас (купецтво) Російської імперії (чи принаймні етнічних росіян та підросійських українців) тодішній Шевченко сприймав як «грубое наше купечество», «наше тёмное полутатарское купечество», «наше среднее полуграмотное сословие», «наше юное среднее общество». Мало того, він навіть називає його «серцем нашої національности»:

«Да и имеет ли какое-нибудь значение наше маленькое высшее общество в смысле национальности? Кажется, никакого. А средний класс – это огромная и, к несчастью, полуграмотная масса, это половина народа, это сердце нашей национальности, ему-то и необходима теперь не суздальская лубошная притча о блудном сыне, а благородная, изящная и меткая сатира» [т. 5, с. 28].

Про яку національність ідеться? Певна річ, про російську й українську, що їх поет у цьому випадку об’єднує під одним збірним поняттям, хоча й, можна не сумніватися, не випускає з думки їх диференціацію. Утім, це спорадичний вияв уживання у його розмислах збірного поняття на дві різні національності, що їх він зазвичай відмежовував одну від одної.

Показово, що в його тогочасному листуванні й далі трапляється етнонім «москаль» із протиставною конотацією. 22 квітня 1857 р. з Новопетрівського укріплення поет скаржився Михайлові Лазаревському: «<…> голова в мене сьогодня неначе позичена у москаля-коробейника <…>» [т. 6, с. 127]. За поясненням Бориса Грінченка, слово «коробейник» запозичене з російської мови й означає «великорусский разносчик мелкого товара»⁸.

Протиставлення української та російської мов знову зринає у Шевченковому листі до Я. Кухаренка від 17 січня 1859 р., де поет, за його висловом, мусив «сердиться» на «нашого батька кошового» за його вживання не властивого нашій мові слова «закадишний»:

«Мабуть, ти давно в землях християнських не бував і доброї мови християнської не чував, що зовеш мене закадишним другом. Чи ж чути було коли-небудь меж християнами таке бридке, паскудне слово? Мабуть, ти, батьку, забув нашу християнську мову і дощенту побусурменився?» [т. 6, с. 179].

Щоправда, ні в листі Кухаренка від 21 лютого 1858 р., якого стосувався цей відпис, ні у відомих нині його попередніх листах до Шевченка русизму «закадишний» немає. Парадокс, однак, у тому, що його вжито в пізнішому листі Кухаренка – від 26 квітня 1860 р.: «А наш закадишний Костомара у Пітері панує»⁹. Чи не трапилася тут якась плутаниця з датуванням?

Слово «закадишний» із фонетичною українізацією (ч→ш) є калькою з російської («закадычный»), де воно звичайно вживається у вислові «закадычный друг» (первісно: товариш по чарці; згодом: задушевний, близький) і походить од вислову «залить за кадык» (випити спиртного), що своєю чергою бере початок од слова «кадык» (верхня випнута частина горла), запозиченого з тюркських мов, найімовірніше – із татарської, де воно означає твердий, випнутий¹⁰. Українською «кадык» – «борлак», «кадик»¹¹, притому «кадик <…> – очевидно, через російське посередництво запозичено з татарської мови»¹². Грінченків словник не реєструє ні слова «кадик», ні слова «закадишний». Останнього слова не зареєстровано й у «Словнику української мови» в 11 томах.

Чи знав Шевченко походження слова «закадишний» (з татарської через російську) – невідомо, але для української мови його не приймав.

Позасланчий Шевченко про російську інтелігенцію

Якщо російський простолюд залишався для Шевченка чужим і несимпатичним, то з російською творчою та науковою інтелігенцією, ліберальною і демократичною, прозахідною, налаштованою проти самодержавства, а також попервах зі слов’янофілами поет після заслання принагідно зближувався. Цьому сприяло те, що в умовах лібералізації суспільного життя в Російській імперії 1856–1862 рр., а саме – амністії політичним в’язням, послаблення цензури, розпочатого підготування і проведення соціальних реформ, головною із яких була селянська (скасування кріпосного права 1861 р.), московська й петербурзька інтелігенція радо вітала та вшановувала українського поета-мученика, який повернувся із заслання. Шевченкові навзаєм подобалася прихильність до нього й волелюбна риторика російських інтелектуалів, тож свої симпатії до них він виливав на сторінки інтимного щоденника. На засланні він і близько не мав такого високоосвіченого, елітарного оточення і спілкування, а то більше – такого величання його як громадянина й поета.

24 березня 1858 р. після участи в званому обіді з нагоди новосілля книгарні Миколи Щепкіна в Москві Шевченко в захваті записав, що цей видавець (син його друга, українського актора Михайла Щепкіна) «задал пир московской учёно-литературной знаменитости. И что это за очаровательная знаменитость! Молодая, живая, увлекающаяся, свободная!» Перелічуючи декого з тих інтелектуалів, кого тут зустрів (Івана Бабста, Бориса Чичеріна, Ніколая Кетчера, Дмитрія Міна, Александра Кронеберга, Александра Афанасьєва, Александра Станкевича, Євгенія Корша, Ніколая Крузе), Шевченко із задоволенням зазначив: «Я встретился и познакомился с ними, как с давно знакомыми родными людьми» [т. 5, с. 166]. Наступного дня після відвідин в Абрамцеві під Москвою слов’янофільської родини Сергея Тимофеєвіча Аксакова, яка виявляла фольклорно-етнографічний інтерес до України, тішився: «Всё семейство Аксаковых непритворно сердечно сочувствует Малороссии и её песням и вообще её поэзии» [т. 5, с. 166]. 26 березня 1858 р., виїжджаючи з Москви, занотував собі на прощання:

«<…> оставил я гостеприимную Москву. В Москве более всего радовало меня то, что я встретил в просвещённых москвичах самое тёплое радушие ко мне и непритворное сочувствие к моей поэзии. Особенно в семействе С. Т. Аксакова» [т. 5, с. 167].

У Петербурзі в поета були нові зустрічі й дальше зближення з російськими інтелектуалами. Увечері 30 березня 1858 р. графиня Настасія Толстая, дружина віце-президента Академії мистецтв Федора Толстого, з яким разом клопоталася про звільнення Шевченка із заслання, ввела його в численне коло її постійних гостей, про що він із вдячністю записав того-таки дня:

«Они приветствовали меня, как давно ожиданного и дорогого гостя. Спасибо им. Боюся, как бы мне не сделаться модной фигурой в Питере. А на то похоже» [т. 5, с. 168], –

скромно застерігся він, хоча, видно, після тяжких десяти років солдатчини йому подобалася така увага й гостинність. 12 квітня 1858 р. графиня Толстая дала званий обід, як занотував Шевченко в щоденнику, «своим близким многочисленным приятелям по случаю моего возвращения» і на ньому «в честь моего невольного долготерпения сказал почти либеральное слово Николай Дмитриевич Старов» (викладач історії та російської словесности в кадетському корпусі). Промовляли також інші присутні. «Мне было и приятно, и вместе неловко. Я не чаял себе такой великой чести» [т. 5, с. 173], – зізнався приємно здивований і зворушений поет.

Донька Ф. Толстого, художниця Єкатерина Юнґе згадувала про Шевченка:

«Наш дом он считал своим, и потому все его друзья и приятели  малороссы бывали у нас. К ним присоединялся наш интимный кружок, состоявший из поэтов, литераторов и учёных; быстро проходили вечера в интересных беседах и спорах; незаметно засиживались до света. Шевченко сильно горячился в споре, но горячность его была не злостная или заносчивая, а только пылкая и какая-то милая, как всё в нём»¹³.

Шевченків щоденник містить чимало схвальних відгуків про російських інтелігентів, з якими поет мав тоді нагоду приязно й довірливо спілкуватися. Наприклад, 17 квітня 1858 р. він доброзичливо схарактеризував публіциста, історика та правознавця, професора Петербурзького університету Костянтина Кавеліна: «Привлекательно симпатическая натура»; того-таки дня висловив захоплення «тремя братьями Жемчужниковыми», з якими, як і з Кавеліним, його познайомив шваґер Василь Білозерський: «Очаровательные братья!» [т. 5, с. 175]. Як відомо, з цих братів особливо художник Лев Жемчужников був надзвичайно прихильний до України, Шевченка та його поезії.

Коли порівняємо висловлювання про росіян Шевченка молодого, який іще тільки торував свій шлях у поезії та добивався літературного визнання, і Шевченка зрілого, автора багатьох резонансних віршів і поем, який повернувся із заслання, то побачимо, як змінилося ставлення до нього російських інтелігентів і його ставлення до них. Молодий Тарас як поет ледь чи не цілковито відчужений од петербурзького літературного середовища; хоча його знають за резонансними публікаціями, але не приймають за свого, дивляться на нього як на дивака-ентузіаста, а то й дурня, який віршує для вузького кола земляків. А позасланчий Шевченко тріумфально повернувся до Москви й Петербурга і здобув визнання демократичної, ліберальної та слов’янофільської еліти як поет-мученик: його радо приймають у літературних салонах, піднесено вітають, прохають читати вірші, демонструючи йому свою підтримку, співчуття і шану.

Одним із таких грандіозних прийнять, що їх улаштовувала для українського поета петербурзька громадськість, була вражена донька професора Академії мистецтв, архітектора Андрія Штакеншнейдера Єлена. Про публічні літературні читання, що відбулися на користь недільних шкіл увечері 21 листопада 1860 р. в концертному залі Пасажу, коли побіч Шевченка виступили Бенедиктов, Полонський, Майков, Писемський і Достоєвський, вона зі здивуванням і не без заздрощів (бо симпатизувала більше російським письменникам) згадувала:

«Вот, век изучай и всё не поймёшь то, что называют публикой. Шевченко она так приняла, точно он гений, сошедший в залу Пассажа прямо с небес. Едва он успел войти, как начали хлопать, топать, кричать. Бедный певец совсем растерялся.

С Шевченком даже вышло совсем удивительно. Он нагнул голову и не мог вымолвить слова. Стоял, стоял и вдруг повернулся и вышел, не раскрыв рта. Шум смолк и водворилась тишина недоумения. Вдруг из двери, через которую выходили на эстраду чтецы, кто-то выскочил и схватил стоящие на кафедре графин воды и стакан. Оказалось, что Шевченку дурно. Через несколько минут он, однако, вошёл снова. И ему снова, было, стали хлопать, но, вероятно, щадя нервы его, раздалось несколько шиканий. Он стал читать, останавливаясь на каждом слове; дотянул, однако, благополучно все три стихотворения. Последнее даже шло уже как следует, и им закончился сегодняшний литературный вечер»¹⁴.

За поясненням коментаторів, овація на честь Шевченка була зумовлена тим, що організатори задумали ці читання спеціально для зустрічі з українським поетом¹⁵. Ліберально налаштований професор Академії Генерального штабу Ніколай Обручов 11 грудня 1860 р. з Парижа повідомляв Ніколаю Добролюбову в Ґенуї:

«Было литературное чтение в Пассаже с участием Достоевского, Бенедиктова, Майкова и Шевченко. Стихотворцев Бенедиктова и Майкова принимали с большими аплодисментами, по два раза заставляли читать стихи. Шевченко приняли с таким восторгом, какой бывает только в итальянской опере. Шевченко не выдержал, прослезился и, чтобы оправиться, должен был уйти на несколько минут за кулисы. Потом читал малороссийские стихи, слов публика большею частью не поняла, но зато насладилась мелодичностью его говора»¹⁶.

Деякі з Шевченкових віршів друкують в українському оригіналі у журналах «Народное Чтение» (1859, 1860), «Русская Беседа» (1859), автобіографію, яку поет написав російською мовою, а зредагував, переробив та доповнив Куліш, – у «Народном Чтении» (1860). Упередженого ставлення до себе Шевченко вже не відчуває. Це інакший петербурзький та московський світ, аніж у 1840-х роках. Інакша Росія. Це не той «смітничок Миколи», яким собі уявляв поет самодержавний Петербург, повертаючись із заслання, коли в Нижньому Новгороді у грудні 1857 р. віршував у «Юродивому», звертаючись до Музи: «О зоре ясная моя! | Ведеш мене з тюрми, з неволі, | Якраз на смітничок Миколи <…>» [рр. 62–64].

Тож і зі свого боку поет дуже прихильно відгукується про російських інтелектуалів. Дивиться уже на них не як недавній український кріпак, що вбачав ув освічених петербуржцях чужих і зверхніх «москалів», «кацапів» (у щоденнику ці пейоративні етноніми зникають з його ужитку), а як рівний їм український інтелектуал. Колишнє відчуження зникає, але не за рахунок літературного зросійщення Шевченка як митця слова, до чого його спонукували раніше, а завдяки його самоствердженню як волелюбного українського поета й художника, що зробив значний внесок у боротьбу проти деспотичного миколаївського режиму, за скасування кріпосного права.

Однак душевне зближення з російськими інтелігентами не перешкоджало Шевченкові у тих-таки роках критично оцінювати російських поетів – співців Російської імперії. Зокрема, неоднозначно ставився він до поезії Пушкіна, усвідомлюючи суперечність між собою і автором «Полтавы» як суперечність між поетом підневільної нації та «поетом імперії» (як згодом небезпідставно назвав Пушкіна Евген Маланюк¹⁷, а російський еміграційний релігійний філософ Георгій Федотов влучно означив суперечливого Пушкіна як «співця імперії і свободи», зазначивши, що «тема імперії» – «константа його творчости»¹⁸).

А після заслання, повернувшись до Петербурга, Шевченко, як згадував його приятель, російський художник Михаїл Микешин, переносив своє категоричне неприйняття постаті Петра І на російських поетів, які в окремих творах славили цього імператора, і «нервными и пристрастными оценками» «сгоряча громил он направо и налево и Пушкиных, и Державиных, и пр. <...>»¹⁹. Детальнішу згадку щодо цього залишив російський письменник Яков Полонський:

«Сидя в гостях у Шевченка, я узнал из речей его, что он не любит нашего поэта Пушкина и не потому, чтоб он считал его дурным поэтом, а просто потому, что Пушкин – автор поэмы “Полтава”: Шевченко смотрел на Кочубея не более как на доносчика, Пушкин видел в нём верного сподвижника Петра Великого, оклеветанного и казнённого Мазепой. Напрасно уверял я Шевченка, что с своей точки зрения Пушкин прав <…>. Шевченко тем сильнее бранил Пушкина, чем горячее я защищал его»²⁰.

Якщо імперська патетика Пушкіна відштовхувала Шевченка, то більш ліричний, меланхолійний Лермонтов став його улюбленим поетом. Зіграло роль, очевидно, й те, що Лермонтову любою була геоетнічна вітчизна народного духу, а не імперська вітчизна ратної слави і сили (за його зізнанням в одному з останніх віршів «Родина»). Опинившись на засланні, Шевченко благав Михайла Лазаревського: «<…> пришліть ради поезії святої Лермонтова хоч один том, велику, превелику радість пришлете з ним <…>» (лист від 20 грудня 1847 р.) [т. 6, с. 39]. А у вірші «Мені здається, я не знаю…» (орієнтовно: січень – квітень 1850, Оренбург) дякував Лазаревському за надіслання йому «в неволю | Поета нашого», притому до самого Лермонтова звертався «Пророче Божий», «любий друже», підносячи його за вміння заговорити

Тихенько-тихо... про любов

Про безталанную, про горе,

Або про Бога, та про море,

Або про марне литу кров

З людей великими катами. [т. 2, с. 221]

Під мовленням Лермонтова «про марне литу кров | З людей великими катами» Шевченко, певно, мав на увазі його поетичні відгуки на російсько-імперське завоювання Кавказу – вірш «Валери́к» («Я к вам пишу случайно, – право…», 1840), а особливо ранню романтичну поему «Измаил-Бей» (1832), у якій Лермонтов, за спостереженням Івана Дзюби, «уперше в історії російської не лише поезії, а й суспільної думки» поміняв у «класичній для російської ментальності опозиції <…>: “Отечество” (Росія) – “враг” (немирні горці та всі непокірні народи взагалі) <...> місця суб’єктів на протилежні: “Враг” (Росія) – “Отечество” (Кавказ горців) <…> ставши в цьому випадку бодай почасти на точку зору горців». Цим апробованим шляхом пішов «набагато далі» сам Шевченко в поемі «Кавказ» (1845)²¹.

Відомо також, що Лермонтов є автором резонансної мініатюри, яка починається чотиривіршем «Прощай, немытая Россия, | Страна рабов, страна господ, | И вы, мундиры голубые, | И ты, послушный им народ» (1841?) і яка влучно характеризує не лише тогочасний миколаївський, а й нинішній путінський режим. Шевченко міг знати цей вірш хіба що з якогось списку або з усного повідомлення (уперше його опубліковано, та й то з цензурними спотвореннями, щойно 1887 р., в автентичній редакції – 1890-го), і це ознайомлення теж могло істотно вплинути на Шевченкову прихильність до Лермонтова.

Цікаво, що в поетичному доробку Лермонтова є вірш «Утёс» (1841) із синьо-жовтим (лазурово-золотим) пейзажем у першій строфі:

Ночевала тучка золотая

На груди утёса-великана,

Утром в путь она умчалась рано,

По лазури весело играя.

Шевченко, поза сумнівом, знав цю віршовану мініатюру, уперше надруковану в журналі «Отечественные Записки» (1843. Т. XXVII. № 4), проте навряд щоб йому кинулася у вічі явлена в ній ненавмисна асоціація з українською символікою – синьо-жовтим біколором (ще в травні 1848 р. Головна Руська Рада у Львові взяла за свою відзнаку герб галицьких князів Романовичів із XIII ст. – золотий лев на голубому тлі, а національним визнала синьо-жовтий прапор, однак сумнівно, щоб звістка про цю ухвалу дійшла до Шевченка на далекому засланні).

А тимчасом могла бути якась містика в тому, що Лермонтов, чутливий до національних прав інших народів, прощаючись із «немытой Россией, | Страной рабов, страной господ», мимовільно опоетизував кольори, які історично належали до геральдичних в українських князів, а 1848 р. започаткували новочасну українську тинктуру. Мабуть, і Шевченко позасвідомо сприймав такі містичні сигнали від лермонтовської поезії, які посилювали його свідоме захоплення нею.

Через вісім місяців після теплого прийняття в родині Аксакових Шевченко в ідеологічних поглядах розійшовся із сином Сергея Тимофеєвіча Іваном Аксаковим. 15 листопада 1858 р. Михайло Максимович із Москви листовно повідомляв Шевченка, що для першого числа газети «Парус», яка мала виходити від січня наступного року, редактор-видавець Іван Аксаков просить його віршів, залишених Максимовичу для публікації у московському слов’янофільському журналі «Русская Беседа» або якихось інших²². Ця пропозиція стала предметом обговорення на сходинах української громади в Петербурзі, що відбулися 21 листопада, за припущенням Марка Антоновича – з ініціативи Пантелеймона Куліша²³. На них Куліш виступив ініціатором поетової відмови й на пропозицію громади склав близько 22 листопада проєкт негативної відповіді, запропонувавши Шевченкові мотивувати відмову від співробітництва з «Парусом» двома причинами:

• по-перше, тим, що «“Парус” у своєму універсалі перелічив усі народності, тільки забув про нашу, бо ми, бач, дуже одинакові, близькії родичі: як наш батько горів, так їх грівся!»;

• по-друге, тим, що «парус <…> надуває чоловік, которий вступивсь за князя, любителя хлости. Може, воно й до ладу по московській натурі, тілько ми сього не вподобали для свого люду, а вже коли в Москві даватимуть хлосту, то даватимуть і на Вкраїні. <…> наш народ вийшов уже з того зросту, що їсти березову кашу <…>»²⁴.

Перша причина була зумовлена тим, що в оголошенні «Об издании в 1859 году газеты “Парус”», опублікованому окремим додатком до «Московских Ведомостей» (1858. № 122. 11 октября; також у журналі: Русская Беседа. 1858. [№] 4. Кн. 12; цензурний дозвіл від 10 листопада 1858 р.), І. Аксаков серед перелічених, а фактично визнаних ним слов’янських народів зазначив закордонних «русинів», але не згадав українців у межах Російської імперії:

«<...> мы пригласили некоторых литераторов польских, чешских, сербских, хорватских, русинских, болгарских и так далее быть нашими постоянными корреспондентами <…>. Все мы, чехи, русские, поляки, сербы, хорваты, болгаре, словенцы, словаки, русины, лужичане, все мы, выражая собою разные стороны многостороннего духа славянского, взаимно пополняем друг друга <…>»²⁵.

Друга причина була пов’язана з публічним виступом І. Аксакова у «Московских Ведомостях» за 30 жовтня 1858 р. (№ 130) на захист князя Владимира Черкаського, слов’янофіла-ліберала, публіциста, члена Головного комітету в селянській справі, який у статті «Некоторые общие черты будущего сельского управления», опублікованій у додатку до «Русской Беседы» – слов’янофільському журналі «Сельское Благоустройство» за вересень 1858 р., доводив конечність надати на необмежений строк власникові-дворянину право тілесного покарання дворових робітників і слуг, панщинних селян, наймитів та осіб, які протягом перехідного періоду залишаться у кріпосній залежності й мешкатимуть при поміщицькому дворі, до 18 ударів різками, а для дітей, яким не виповнилося 14-ти років, і для жінок – не більше 15 ударів дитячими різками²⁶. Стаття ви́кликала обурення й осуд у російській ліберальній пресі, через що князь Черкаський змушений був в окремому поясненні, надрукованому в листопадовому числі «Сельского Благоустройства», допускати звільнення від тілесного покарання жінок, а за винуватцями-чоловіками визнавати право відплачуватися від биття різками певним штрафом; однак повністю від тілесного покарання селян він не відмовлявся, гадаючи, що цілковите скасування його можливе лише тоді, коли громади зможуть утримувати власним коштом належні сільські тюрми²⁷.

Шевченко скористався з Кулішевого тексту у своєму відписі до Максимовича від 22 листопада 1858 р. (отже, ще до написання і публікації «Объяснения» Черкаського), притому повторивши підказані дві причини відмови «плисти» «під тим парусом»:

«“Парус” у своєму універсалі перелічив всю слав’янську братію, а про нас і не згадав, спасибі йому. Ми вже, бач, дуже близькі родичі. Як наш батько горів, то їх батько руки грів. Не доводиться мені давать під парус свої вірші і того ради, що парус сей надуває заступник [захисник. – Є. Н.] того вельможного князя, любителя березової каші. Може, воно так і треба московській натурі. Та нам-то се дуже не вподобалося» [т. 6, с. 176].

Як і Куліш, Шевченко допускає, що «березова каша» (покарання різками) може бути підхожа для «московської натури», але для українців вона не годиться. Так обидва наші письменники солідаризуються у ментальному протиставленні росіян та українців.

Повертаючись із заслання пароплавом по Волзі, Шевченко, спраглий читання, 4 вересня 1857 р. переписав собі у щоденник зі списку капітана Василія Кишкіна «глубоко грустное стихотворение» Алексея Хомякова «Кающаяся Россия» [т. 5, с. 91–92] (очевидно, так називався вірш у списку; точна авторська назва: «России»). Після особистого знайомства з Хомяковим у Москві 25 березня 1858 р. (див. щоденниковий запис [т. 5, с. 166]) уже в Петербурзі 16 квітня 1858 р. Шевченко принагідно залишив у щоденнику ще один схвальний відгук про цей твір: «прекрасное стихотворение Хомякова» [т. 5, с. 174]. Однак у Петербурзі під впливом прозахідних лібералів і демократів, Герценових видань – газети «Колокол» та альманаху «Полярная Звезда» Шевченко критично поставився до ідеології російського консерватизму, зокрема слов’янофільського, свідченням чого – написаний там сатиричний вірш «Умре муж велій в власяниці...» (17 червня 1860), у якому він зневажливо відгукнувся не лише про російського письменника й історика Віктора Аскоченського, редактора й видавця журналу «Домашняя Беседа», де проповідувано консервативно-охоронний світогляд і духовні вартощі російської православної цивілізації («А ти, Аскоченський, восплач | Воутріє на тяжкий глас»), а й про ідеолога слов’янофільства Хомякова («Хомяков, Русі ревнитель, | Москви, оте[че]ства любитель»), а також про слов’янофільський журнал «Русская Беседа» («вся, о Русская Беседа, | Во глас єдиний ісповєдуй | Свої гріхи»). Це, до речі, єдиний ужиток топоніма Русь у Шевченковій поезії, та й то, як бачимо, іронічний²⁸. Раніше поет ужив окличний вислів «О Русь!», притому зі знижувальною інтонацією, у пародійно-алюзійному ключі, у щоденниковому запису від 6 вересня 1857 р. [т. 5, с. 93]. Це свідчить, що Шевченко, залюблений у рідну Україну, не сприймав консервативної слов’янофільської риторики про істинну, питому, боярську, «православну» Русь, про вірну давнім традиціям Москву як історичну альтернативу Санкт-Петербургові, що асоціювався зі спробою (утім, імперською) прищепити Московщині західноєвропейську цивілізацію та культуру²⁹.

Знову між Петербургом і Україною

Усе-таки цілковито прийнятної для позасланчого Шевченка його адаптації до Петербурга, тамтешнього культурного оточення, міської атмосфери та клімату не відбулося. Ейфорія перших півтора року (від травня 1857-го до осени 1858-го) після звістки про звільнення із заслання, повернення до столиці та перебування у ній минула. Знову зринає усвідомлення себе як «сіроми одинокого, на чужині» (лист до Марії Максимович від 22 листопада 1858 р.) [т. 6, с. 177]. Хоча поета з оваціями приймали в петербурзьких літературних салонах і на публічних читаннях, манери великосвітського товариства були йому чужі, він себе краще почував у тамтешньому демократичному літературно-мистецькому оточенні.

Та понад усе Шевченка гнітила невлаштованість особистого життя. Від душевної самотности не рятували й товариські застілля та парубоцькі походеньки зі щирим другом, українським співаком, композитором і драматургом Семеном Гулаком-Артемовським, якимось земляком Сошальським (щоденникові записи від 12 квітня і 16 травня 1858 р.) [т. 5, с. 173, 184], російським етнографом і фольклористом Павлом Якушкіним³⁰ та ін. – навпаки, підточували й так підірване на засланні здоров’я.

Після заслання Петербург іще дужче гнітив Шевченка, ніж до заслання. У листі від 10 травня 1859 р. до Марії Максимович поет бідкався: «Перше в столицю не пускали, а тепер з цієї смердячої столиці не впускають» [т. 6, с. 181]. На той час він іще балансував між Петербургом і рідною Україною, як видно з його листа до Марка Вовчка від 25 травня 1859 р.:

«Я ще й досі тут, не пускають додому. Печатать не дають. Не знаю, що й робить. Чи не повіситься часом? Ні, не повішусь, а втечу на Україну, оженюсь і вернуся як умитий в столицю» [т. 6, с. 182].

А проте, повернувшись до Петербурга з літньої (у червні – серпні) подорожі в Україну, поет у листі від 9 жовтня 1859 р. до подружжя Марії та Михайла Максимовичів нарікав: «Я вже другий місяць як гнию в петербургскому болоті <...>» [т. 6, с. 187]. Певно, мав на увазі, як і раніше, в цитованих вище листах 1842–1843 рр., не заболочені вулиці, а назагал столицю імперії.

Навіть незважаючи на те, що в Академії мистецтв йому надали для малярської творчости і мешкання художню майстерню, що складалася з робочої кімнати й антресолів, Шевченко поривався на рідну Наддніпрянщину: «В Петербурзі я не всижу, він мене задушить. Нудьга така, що нехай Бог боронить <…>», – одверто писав він до брата у других Варфоломія Шевченка 2 листопада 1859 р. [т. 6, с. 188]. Хотів «вік докоротать над староденним Дніпром» (лист до нього-таки від 28 березня 1860 р.) [т. 6, с. 198], мріяв «о клапті землі, чи по сім, чи тім боці, тілько щоб над самісеньким Дніпром» (лист до нього ж від 15 травня 1860 р. [т. 6, с. 200]; також листи до брата Варфоломія від 12 січня, 29 червня і 1 липня 1860 р. [т. 6, с. 193, 202–203]).

У Шевченкове листування повертається, хоча й одиноке, уживання пейоративної лексики щодо росіян. У листі до урядника фірми Яхненків-Симиренка Олексія Хропаля від 26 листопада 1859 р. поет нарікав, що з видрукуваних примірників третього видання «Кобзаря» «издатель, кацапська душа, половини не дає того», що він просить і що йому «притьмом треба» [т. 6, с. 190]. Хто той, видавець, якого розгніваний поет обізвав «кацапською душею»? У коментарі до листа не пояснено [т. 6, с. 482–483]. Третє видання «Кобзаря» побачило світло денне коштом українського цукрозаводчика й мецената Платона Симиренка в українському видавничо-друкарському комплексі у Петербурзі – «Друкарні П. А. Куліша», якою завідував українець Данило Каменецький (на титульній сторінці рік виходу – 1860, а на звороті титульної – цензурний дозвіл від 28 листопада 1859 р.).

Очевидно, Шевченко мав на увазі фактора (посередника, дрібного комісіонера) Кулішевої друкарні Івана Папіна – колишнього незначного урядника канцелярії тульського губернатора, звідки Куліш, відбувши там адміністративне заслання, запросив його на роботу до своєї друкарні. Після кількох років продуктивної праці Папін підвів Куліша: разом із Каменецьким розтратив примірників виданих ними гоголівських «Сочинений и писем» на чотири тисячі карбованців і був переманений у «Типографию департамента уделов», де працював фактором у 1862–1863 рр.³¹

Протиставлення різної побутової культури українців і росіян тривало в Шевченка до кінця життя, як видно з його розвінчання біблійного царя Саула (в однойменному вірші «Саул», 13 жовтня 1860), у яке він уклинив лексико-фразеологічний штрих, що негативно характеризує схильність росіян до вживання ненормативних зворотів: «Як той москаль, у батька, в матір | Свою рідоньку волохату | І вздовж і впоперек хрестить» [рр. 98–100].

Після матримоніальної невдачі в Нижньому Новгороді з актрисою-росіянкою Катериною Піуновою Шевченко шукав наречену серед простих українок, на патріархальний кшталт. У листі до Варфоломія Шевченка від 2 листопада 1859 р. зізнавався: «Оті одуковані та не надрюковані панночки у мене у зубах нав’язли» [т. 6, с. 188]. На братову «увагу» в листопадовому листі 1859 р., що йому треба за жінку письменну, освічену, з якою можна було б порадитися в літературних справах:

«<…> часом, може, треба б похвалиться жінці, що оце мені прийшла така і така думка, то оце я так написав, та й прочитать їй. Що ж вона тобі скаже?.. <…> Або як дасть Бог діточок, хто ж їм стежку покаже?..»³² – поет у відпису 7 грудня 1859 р. мотивував свої пошуки пари так:

«<…> я по плоті і духу син і рідний брат нашого безталанного народу, та й як же себе поєднать з собачою панською кров’ю? Та й що та панночка одукована робитиме в моїй мужицькій хаті? З нудьги пропаде та й мені укоротить недовгого віку» [т. 6, с. 190].

Тож шукав наречену в Україні з простолюду, «аби була кирпатенька та чорнобрива» (лист до полтавця Федота Ткаченка від 30 травня 1860 р. [т. 6, с. 201]; також листи до Варфоломія Шевченка від 12 січня, 1 лютого, середини лютого, 18 лютого, 23 березня і 22 квітня 1860 р. [т. 6, с. 193–199]).

Зупинивши матримоніальний вибір на українці, покоївці свого знайомого Миколи Макарова чи його сестри Варвари Карташевської у Петербурзі (земляків із чернігівського дворянського роду Макарових), Тарас листовно повідомляв брата Варфоломія 22 серпня 1860 р.:

«Будущеє подружіє моє зоветься Ликеря – крепачка, сирота, <…> наймичка, письменна і по-московському не говорить. Вона землячка наша із-під Ніжина» [т. 6, с. 206–207].

Мав намір переїхати з майбутньою дружиною на постійне мешкання в рідну Наддніпрянську Україну, на власний хутір під Каневом (той самий лист) [т. 6, с. 207]. 5 жовтня 1860 р., після драматичного розриву з Ликерою Полусмак (між 9 і 12 вересня), поет у відчаї писав до брата Варфоломія: «Я одурію на чужині та на самоті!» [т. 6, с. 210].

Позасланча душевна рівновага, яка поверталася було до Шевченка, змінюється від середини 1860 р. роздратуванням і злістю на вінценосних осіб та обскурантизм і лакейство російської церкви (це віддзеркалюється у віршах «Умре муж велій в власяниці…», «Хоча лежачого й не б’ють…», «Кума моя і я…» та ін.), а від жовтня 1860 р. – безнадією на особисте щастя («Минули літа молодії…», «Якби з ким сісти хліба з’їсти…»).

А у відпису 5 листопада 1860 р. студентові Харківського університету Анатолієві Болдіну (Балдіну), який у листі від 16 вересня 1860 р. згадав про їхню вчорашню зустріч у Петербурзі (15 вересня)³³, Шевченко знову зневажливо відгукнувся про північну столицю («у цім смердячім Петрограді») і висловив сподівання побачитися із земляком узимку в Харкові [т. 6, с. 211]. Як видно з листів до Варфоломія Шевченка від 22 і 29 січня 1861 р. [т. 6, с. 218, 219], поет збирався навесні того-таки року оселитися в Каневі над Дніпром…

Спільна протидія самодержавству

Культурне товариське зближення Шевченка, а також Пантелеймона Куліша, Миколи Костомарова, Василя Білозерського та інших учасників української Петербурзької громади з московськими та петербурзькими інтелектуалами в 1858–1862 рр. стало першим в історії єднанням українських і російських демократичних та ліберальних сил. Воно було ситуативне, зумовлене суспільним піднесенням після остогидлого поліційного миколаївського режиму, потребою і бажанням спільного опору царатові та сподіванням на дальшу лібералізацію і демократизацію самодержавної імперії, хоча виявнювалося як суто емоційне, душевне й духове, без спільних політичних програм, дій тощо.

Воно мало як позитивні вияви у плідній культурній, літературній, журналістській та видавничій співпраці, так і свої межі у суті, формах і масштабах, було неоднозначним, суперечливим, але в цілому благотворним для культурного поступу і визвольного руху в Російській імперії, як українського, так і російського. Це був історично перспективний прецедент.

Варто нагадати, що етнографічно-фольклористичний, історіографічний та літературний збірник «Записки о Южной Руси», що його впорядкував Куліш, він видав у Петербурзі (т. 1 – 1856, т. 2 – 1857) за сприяння Сергея Аксакова. Через кілька років гроші на видавання у Петербурзі українського журналу «Основа» (1861–1862) дав багатий російський поміщик із Костромської губернії, інженер-капітан на відставці Ніколай Катенін (1818 – після 1876), брат матері дружини Василя Білозерського, Надії Олександрівни з Генів. Пізніше Надія Олександрівна згадувала:

«В. М. Белозерский был человек очень общительный и обладал редким умением группировать около себя общество. Между прочим я очутилась в кругу малороссов, во главе которых были Кулиш, Костомаров и Шевченко, слышала много-много интересного, так как наряду с разговорами о возрождении Малороссии затрагивались более широкие, общечеловеческие вопросы. <...>

Сила общества шестидесятых годов заключалась в его солидарности, которая сказывалась на частых и многолюдных сборищах того времени, где сходились люди всех слоёв общества, всякого возраста: средних лет, старики и молодёжь. <...>

Такие многолюдные собрания были и у нас в доме с 1860 года, когда началось издание малороссийского журнала “Основа”, редактором которого был мой муж. На наши понедельники обыкновенно собиралось от пятидесяти до шестидесяти человек: малороссы, поляки, русские. <...> Являлись учёные, профессора университета, <...> бывали и литературные знаменитости, и просто образованные люди. Кроме шумевших [тобто широковідомих, чиї імена постійно були на язику. – Є. Н.]: Кулиша, Костомарова и Шевченка, в числе посетителей находились: Тургенев, П. Анненков, Кавелин, изредка Пыпин, <...> братья Жемчужниковы, поэт Полонский, Чернышевский <...>. При этом всегда много было молодёжи, особенно студентов <...>. Говорили все, и слышен был гул голосов: кто кого слушал – неизвестно. Лица у всех были оживлённые...»³⁴.

Лев Жемчужников, відвідувач понеділкових зустрічей 1860–1862 рр. на петербурзькому помешканні Василя і Надії Білозерських, згадував, що на зібраннях бували Шевченко, Куліш, Костомаров, Яків Кухаренко, український фольклорист, етнограф і письменник Матвій Симонов (псевдонім – М. Номис), Чернишевський, Катенін, Тургенєв, видавець Ніколай Тибле́н, Анненков, Кавелін та ін.³⁵

Висока гуманність, перебування в Петербурзі у колі українських літераторів, особисті симпатії до них, свояцтво з Білозерськими – це все схилило Катеніна виділити значну суму конкретним особам на видавання українського часопису. Про філантропізм, вільнодумство і прихильність Катеніна до українських діячів свідчить його лист до Шевченка від 23 березня 1860 р., в якому він дякував «украинскому козаку, бандуристу и художнику» за подарованого «Кобзаря» та «прекрасную на нём надпись» і бажав:

«<…> возвышенным настроением Ваших поэтических песен, исполненных живых красот драматизма и сознанием человеческого достоинства, будите в нас стремление к Добру и Правде»³⁶.

Пізніше в розмові з українським письменником та етнографом Михайлом Лободовським у Мотронівці 1898 р. Василь Білозерський згадував:

«Русский, т. е. великорусский помещик г. Катенин из любови к покойному Кулишу и ко мне подарил нам на изд[ание] жур[на]ла малорусского 8 000 руб. чистоганом! Вот мы на эти деньги и издавали ж. “Основу”; а когда эти деньги потратили, мы обратились к знаком[ым] украин[ским] помещикам, к Галаганам и tutti quanti [їм подібним, латин. – Є. Н.] за денежною помощью, посылали и журнал наш, – и ни от кого не получили желанной помощи, к нашему удивлению»³⁷.

Водночас уже тоді виявнювалися ідеологічні розходження між діячами українського національно-культурного та визвольного руху і російськими лібералами й демократами, а особливо слов’янофілами, про що свідчать антислов’янофільський вірш Шевченка «Умре муж велій в власяниці...», його відпис Максимовичу від 22 листопада 1858 р., написаний на основі Кулішевого проєкту листа, спогади Микешина і Полонського про запальні усні суперечки з ними Шевченка.

Петербурзький книгар і видавець Дмитрій Кожанчиков, який видавав і продавав книжки, зокрема, Марка Вовчка й Миколи Костомарова, а згодом видрукував власним коштом Шевченків «Кобзар» (СПб., 1867), у листі до поета від 31 липня 1859 р. згадав про свої дружні суперечки з Костомаровим, яким захоплювався, і українським та російським літературознавцем, фольклористом та етнографом Олександром Котляревським: «Кричим, спорим, как в двадцать лет»³⁸.

У полемічних листах від 28 жовтня 1858 р. до Сергея Аксакова³⁹ і від 20 листопада⁴⁰ та 28 листопада 1858 р. до Івана Аксакова⁴¹ Куліш доводив, що, всупереч слов’янофільським ілюзіям, український народ неодмінно спроможеться на самостійний розвиток, відмінний од розвитку російського народу, а в статтях «Ответ московскому “Дню” на помещённую им в № 23 статейку г. Соковенка “О степени самостоятельности малорусской литературы”» (Основа. 1862. № 3) і політико-публіцистичному листі «[Голос з України]» (львівська газета: Слово. 1863. № 68. 28 августа / 9 сентября) полемізував із російською шовіністичною пресою (передусім редагованою І. Аксаковим газетою «День»), яка заперечувала правомірність і доцільність розвитку самобутньої української літератури й культури.

У цьому річищі – й лист Костомарова на початку 1860-х рр. також до Івана Аксакова⁴², низка публіцистичних і полемічних праць Костомарова: «Украйна. (Письмо к издателю Колокола)» (Колокол. Прибавочные листы к Полярной Звезде. Лист 61. 15 января 1860); опубліковані в «Основі» 1861 р. «Две русские народности. (Письмо к редактору)» (кн. 3), «Воспоминание о двух малярах» (кн. 4), «Правда москвичам о Руси» (кн. 10), 1862 р. – «Мысли южнорусса. I. О преподавании на южнорусском языке» (кн. 5); «О некоторых фонетических и грамматических особенностях южнорусского (малорусского) языка, несходных с великорусским и польским» (Журнал Министерства Народного Просвещения. 1863. Ч. СХІХ. Сентябрь) та ін.

Історичний досвід показав, що на російських лібералів і демократів повністю покладатися не можна. Проте й цілковито відмежовуватися од них не варто. Після війни з ними принаймні можна – і доцільно – провадити культурний і політичний діалог, продуктивну дискусію чи й полеміку, обстоюючи наші національні інтереси, і дійти якщо не повного порозуміння, то бодай певної згоди, у чомусь їх переконати, тоді як із самодержавцями та їхніми сатрапами і пропагандистами діалог узагалі неможливий, а полеміка може зводитися хіба що до відсічі, спростування, розвінчання тощо.

 ______________________________________ 

¹ Тут і далі в тексті – поклики на літературні твори Шевченка за вид.: Шевченко Т. Повне зібрання творів : у 12 т. Київ, 2001–2003. Т. 1–6. У цитуванні більших поетичних творів зазначаю рядки, прозових творів і листів – томи і сторінки.

² Ласло-Куцюк М. Образ зведениці у поемах Шевченка // Ласло-Куцюк М. Творчість Шевченка на тлі його доби. Бухарест, 2002. С. 166.

³ Це послання, оприлюднене в «Кобзарі» 1840 р., викликало лють у відомого слобожанського вченого, поміщика Василія Каразіна, одного з ініціаторів заснування Харківського університету, автора ліберальних проєктів реформування державного устрою і народного рільництва й водночас російського великодержавного шовініста, який мав схильність писати царям і сановникам проєкти, осуди, доноси (зокрема, 1820 року слав доноси міністрові внутрішніх справ Вікторові Кочубею на Пушкіна та інших «дворянських вільнодумців»). У листі від 5 лютого 1841 р. до Петра Плетньова Квітка скаржився: «Здесь напал на меня известный Каразин и подал на меня доносы, разумеется, мною опроверженные, но всё же потрясшие моё спокойствие. Теперь отыскал “Кобзаря”, где есть малорос[сийские] стихи ко мне, разбирает их и хочет доказать, что они вредные, силится подвергнуть их запрещению» (Квітка-Основ’яненко Г. Ф. Зібрання творів : у 7 т. Київ, 1981. Т. 7. С. 289–290). І це при тому, що в публікації послання царська цензура вилучила найдрастичніші рр. 61–62, 68 [т. 1, с. 443, 624].

⁴ Українські приказки, прислів’я і таке інше : Збірники О. В. Марковича та інших / Уклав М. Номис ; Упорядкування, прим. та вступ. ст. М. М. Пазяка. Київ, 1993. С. 76, № 806.

⁵ Див. паремії з поняттям «москаль» за покажчиками опорних слів: Там само. С. 674, 756.

⁶ За здогадом Юрія Барабаша, «Ймовірно, Шевченко має на увазі опис маніловського та плюшкінського сіл у “Мертвих душах” <…>. Проте в Гоголя тут немає “противаги” у вигляді романтичних картин українського села, яке органічно вписується у природне довкілля <…>» (Барабаш Ю. «Коли забуду тебе, Єрусалиме…» : Гоголь і Шевченко : Порівняльно-типологічні студії. Харків, 2001. С. 45).

⁷ Жур П. Шевченківський Петербург. Київ, 1872. С. 102–104.

⁸ Словарь української мови / Зібрала редакція журнала «Кіевская Старина» ; Упорядкував, з додатком власного матеріялу, Борис Грінченко : [у 4 т.]. Київ, 1908. Т. ІІ : З–Н. С. 285.

⁹ Листи до Тараса Шевченка. С. 148.

¹⁰ ΛΓΩ : Лексикографический интернет-портал: онлайн-словари русского языка. Происхождение слова закадычный (URL); Происхождение слова кадык (URL).

¹¹ Словник української мови : в 11 т. Київ, 1970. Т. 1. С. 218; 1973. Т. 4. С. 68.

¹² Етимологічний словник української мови : у 7 т. Київ, 1985. Том другий. С. 338.

¹³ Юнге Е. Ф. Воспоминая о Шевченко // Воспоминания о Тарасе Шевченко / Составление и примечания В. С. Бородина, Н. Н. Павлюка. Киев, 1988. С. 331.

¹⁴ Штакеншнейдер Елена. Т. Г. Шевченко на литературном вечере в Пассаже // Воспоминания о Тарасе Шевченко. С. 351.

¹⁵ Там же. С. 552.

¹⁶ Там же.

¹⁷ Маланюк Е. М. Рильський в п’ятдесятиліття // Маланюк Е. Книга спостережень. Проза : у 2 т. Торонто, 1962. [Т. 1]. С. 315.

¹⁸ Федотов Г. Певец империи и свободы // Пушкин в русской философской критике : Конец ХІХ – первая половина ХХ в. Москва, 1990. С. 358.

¹⁹ Споминки про Шевченка М. Микѣшина // Шевченко Т. Г. Кобзарь з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микѣшина. У Празі, 1876. С. ХХІ.

²⁰ Споминки про Шевченка Я. П. Полонского // Шевченко Т. Г. Кобзарь з додатком споминок про Шевченка писателів Тургенева і Полонского. У Празі, 1876. С. ХІ–ХІІ.

²¹ Дзюба І. «Застукали сердешну волю…» // Дзюба І. З криниці літ. Київ, 2001. Т. 2. С. 418–419.

²² Листи до Тараса Шевченка. Київ, 1993. С. 123.

²³ Антонович Марко. З історії громад на рубежі 1850–1860-х років // Київська старовина. 1998. № 2. С. 36–37.

²⁴ Листи до Тараса Шевченка. С. 124.

²⁵ Аксаков И. С. Об издании в 1859 году газеты «Парус» // Аксаков К. С., Аксаков И. С. Литературная критика. Москва, 1982. С. 255.

²⁶ Черкасскій В. Нѣкоторыя общія черты будущаго сельскаго управленія // Сельское Благоустройство. Отдѣлъ Русской Бесѣды. 1858. Книга третья. № 9. С. 260–161.

²⁷ Черкасскій Владиміръ. Объясненіе // Там же. Книга четвёртая. № 11. С. 85–86. Датовано: 23 листопада 1858 р.

²⁸ Конкорданція поетичних творів Тараса Шевченка / Редакція й упорядкування Олега Ільницького, Юрія Гавриша ; Shevchenko Scientific Society, USA. New York, 2001. Том другий. С. 1550.

²⁹ Докладніше розгляд стосунків і порівняння протилежних поглядів Шевченка та Хомякова в широкому культурно-історичному контексті див.: Дзюба І. У всякого своя доля (Епізод із стосунків Шевченка зі слов’янофілами) : Літературно-критичний нарис. Київ, 1989. 371 с.

³⁰ Нахлік Є. Пантелеймон Куліш: Особистість, письменник, мислитель: у 2 т. Київ, 2007 Т. 1 : Життя Пантелеймона Куліша : Наукова біографія. С. 179–181.

³¹ Там само. С. 127, 208–210.

³² Листи до Тараса Шевченка. С. 139.

³³ Там само. С. 162.

³⁴ Надѣжда Александровна Бѣлозѣрская, урождённая Генъ (Автобиографія) // Историческій Вѣстникъ. 1913. № 6. С. 926–928.

³⁵ Жемчужников Л. М. Мои воспоминания из прошлого. Ленинград, 1971. С. 340.

³⁶ Листи до Тараса Шевченка. С. 145–146.

³⁷ Лист М. Лободовського до літературознавця Миколи Петрова від 23 січня 1911 р. щодо його «Очерков истории украинской литературы ХІХ столетия» (Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. Ф. ІІІ. № 7930. Арк. 1 зв.–2 зв.).

³⁸ Листи до Тараса Шевченка. С. 133.

³⁹ Гудзій М. К. Невидані листи П. О. Куліша до Аксакових // Радянське літературознавство. Київ, 1957. № 19. С. 102.

⁴⁰ Там само.

⁴¹ Письма П. А. Кулиша къ С. Т. Аксакову / Сообщилъ В. Шенрокъ // Русская Старина. 1904. Кн. ХІІ: Декабрь. С. 704–706.

⁴² А[лександръ] Л[азаревскій]. Иванъ Сергѣевичъ Аксаковъ въ его письмахъ. Томъ 4-й. Письма 1858–86 гг. СПБ., 1896. 8 д. л. 297+31 стр. // Кіевская Старина. 1897. Кн. 11. С. 53 (Библ.).

—

Євген Нахлік,  опубліковано у виданні ZBRUC.eu