Історії молодих героїв на службі в українській армії

У дорослому житті людей, про яких йдеться в цьому матеріалі, не було жодного дня без війни в Україні. Бойові дії на Донеччині вже тривали з 2014 року, коли вони випустилися зі шкіл. Хтось вперше побачив їх ще до власного повноліття. Хтось знав, що таке окупація. Хтось свідомо обрав службу в армії. Хтось покинув цивільне життя і мобілізувався вже після 24 лютого 2022-го.

Герої цього тексту, який зробили журналісти Суспільного — люди, про яких кажуть, що вони не створені для війни. Їм від 19 до 25 років, вони молоді та завзяті, їх чекають вдома родини та посиденьки з друзями. Та зараз вони боронять країну і віддають молодість війні.

Максим, 25 років, парамедик

На службу я прийшов пʼять років тому. Працював на швидкій, у відділі кадрів мені сказали відслужити строчку, а я підписав контракт. Наш загін був у Старобільську, Луганської області, а до 2014 базувався у Луганську.

24 лютого мене розбудила дружина. Вона диспетчер на швидкій, була на роботі, зателефонувала і сказала, що обстріляли Сватове. Далі мені подзвонив друг і повідомив, що загинув його знайомий. За мною додому заїхав батько і відвіз до напарника. Коли я виходив з машини, він сказав: "Держись, синок". З напарником ми приїхали на відділ, а там кіпіш. Курили навіть люди, які ніколи до цього це не робили. На вулиці стояла машина зі зброєю, десь далеко лунали вибухи, всередині приміщення все перевернуте. Тоді друзі сказали, що почалася війна.

Читайте також: Чому українки, попри війну, повертаються з-за кордону з дітьми в Україну

Фото: Тарас Ібрагімов/Суспільне

Мені ці слова не доходили до самого Бахмута. Ми до цього багато де вже були. Спершу зі Старобільська нас вивезли в Дніпро, потім у Кремінну на позиції. Коли наші відходили від Кремінної, ми молилися усім святим. Далі ми базувалися у Словʼянську, потім знову їздили на позиції. Наші й кацапи через нашу позицію перекидувалися артилерією. Потім була ротація в Мукачево, але звідти мене перевели вже в теперішній підрозділ. З ним ми відбули три місяці в Житомирі. Перед виїздом на Бахмут мене відправили на курси санінструктора, які я до кінця не відбув, бо мав весілля. З нього поїхав на Бахмут до Луганського прикордонного загону. Після того, що я там пережив, не знаю, що зі мною буде далі.

На той час, як ми заїхали в Бахмут, там з кожним днем все тільки наростало. Ми відбули там три місяці, усю ротацію. Кожен там частинку себе лишив. Навіть більше. Люди переступали через себе і робили таке, чого не зробить жодна людина в цивільному житті.

Нам з водієм група евакуації передавала поранених і вже в машині я надавав їм допомогу. Ми привозили їх у стабпункт і їхали назад. Бувало не встигали навіть доїхати, як треба було повертатися. Такий коловорот.

Фото: Тарас Ібрагімов/Суспільне

Памʼятаю одного тяжкого пораненого, якому осколки потрапили в стегнову артерію, магістральні вени, інші судини. На виїзді з Бахмута я тампонував йому рану, аж раптом — удар в машину. Ми навіть не одразу зрозуміли, що це, бо швидкість — сто кілометрів на годину. У нас лопнуло колесо і це чудо, що водій зміг утримати велику броньовану машину на дорозі. Я просто тоді сів зверху на пахову вену пораненого і так тримав всю дорогу. Коли ми вже були майже на місці, сказав йому, потерпіти ще трошки. І пошкодував, бо хлопець розслабився і почав відключатися. Я закричав: "АНУ НАЗАД! Маєш дотерпіти й вижити!" Не очікував, що зможу так кричати. Але довезли, врятували. Мої штани досі в плямах від його крові.

Памʼятаю, як одному хлопцю відірвало дві ноги. Це був якраз мій день народження. Дорогою в стабпункт виявилося, що в нього теж день народження. Йому — 21 рік, мені — 25. Він навіть не кричав. Немає двох ніг, а він лежить і розмовляє з тобою. По-перше, через адреналін, по-друге, допомогли вчасно накладені турнікети.

Були моменти, коли я майже здавався. Мені передали пораненого, який вже був в стані агонії. Я реанімував його на дорозі, а потім ще кілометрів десять дорогою не злазив. В мене не було вже сил, а у нього — ознак життя. Розумів, ми його втратили, алеводій казав не здаватися. Ми передали того хлопця в стабпункт, але врятувати його так і не вдалося.

Читайте також: Українки на війні: "Я люблю маскуватися. Я підхожу до цього творчо"

Фото: Тарас Ібрагімов/Суспільне

Якось ми їхали за пораненим і під мою сторону в бусі впала міна. Бус — звичайний, яким нам раніше їжу привозили. Ми там просто поклали ноші, каримати, кушетки й так їздили. Ми навіть в рації не чули, що нас почали накривати, почули лиш вибух ззаду і тоді крик командира: "Відʼїжджайте!" Але тоді я побачив, як в ста метрах від нас вели пораненого. Нас з водієм контузило, але ми забрали того хлопця і повезли на стабпункт. Там я теж міг сказати, що в мене щось болить і лягти в госпіталь. Але я намагався нікому не казати, що мені погано.

Бувало, лежиш пʼять днів і все добре. У центральній радіостанції тихо, всі завжди прагнули цієї тиші. Але так навпаки гірше, бо не знаєш, що відбувається, неспокійно. І вже чуйка підказує, треба готуватися, набирати шприци, заготовлювати ліки. А бували такі дні, коли десять людей за пʼять хвилин треба прийняти. І більше, ніж десять.

Я не сплю нормально. Заплющую очі й бачу трьохсотих. Ніколи не забуду цей запах адреналіну, крові й бруду. Десь від когось почув його вже після виходу з Бахмуту і мені аж всередині усе стиснулося. Дружина досі не знає, де я був і я не впевнений, що хочу їй говорити. Вона вчора дзвонила, побачила мене, я старався усміхатися, але вона сказала, що бачить — зі мною щось не так, і не впевнена, що ще колись побачить мене радісним. Ми наче говоримо з хлопцями про все, що трапилося, сміємося, прикалуємося, але все одно є моменти, які нагрібають.

Фото: Тарас Ібрагімов/Суспільне

Я радий, що ми звідти вийшли. Не всі, звісно, але принаймні з моєї застави були тільки трьохсоті. Я переживав за кожного і можливо, в цьому моя помилка — кожного пораненого брав надто близько до серця. Але інакше не виходить. Ми ж разом спимо, сваримося, сміємося. Як велика сімʼя.

Олександр, 24 роки, командир застави вогневої підтримки

На службі я з 5 березня 2022 року. З військової освіти на той час у мене було два роки військової кафедри. До цього був студентом, закінчив університет десь за рік до служби, працював в Обленерго. Тобто я прийшов у військкомат фактично без підготовки. Там записали дані й сказали, що подзвонять.

За тиждень я поїхав в Чопський прикордонний загін. Там мені дали бронежилет, каску, автомат. А потім прикомандирували до Луганського прикордонного загону, що стояв у Кремінній, де уже велися бойові дії. Мені сказали, хлопці розкажуть, що робити, і дійсно так воно і було. Сказали робити — я робив.

Фото: Тарас Ібрагімов/Суспільне

У перші пару тижнів нас відправили на позицію спостерігати за річкою. Потім ми рушили в Кремінну, звідки наші збройні сили мусили відступати. Пізніше нас переправили у Ямпіль, також ми виїжджали на бойові завдання під Святогірськом. А після були дві ротації — у Львові та на Житомирщині. Під час служби на українсько-білоруському кордоні я отримав посаду командира прикордонної застави. Тому, коли ми поїхали на ротацію в Бахмут, був вже начальником.

Ще коли я мобілізувався, розумів, що не пересиджу війну в Чопі, що бойові дії ведуться на сході. Коли ми рушили туди на ротацію, не знали, куди конкретно, адже напрямок може бути будь-який. Але між собою жартували, що їдемо в Бахмут, бо на той час і зараз це була найгарячіша точка. Так ми намагалися морально підготуватися до найгіршого. То ж коли зрештою опинилися в Бахмуті, це не стало сюрпризом.

Читайте також: 10 історій про людяність українців: “Трохи світла, трохи тепла”

У Бахмуті помирають люди й це не секрет. Їм відриває кінцівки, голови. До цього неможливо підготуватися. До Бахмута я вже був командиром три місяці, знав, як знайти підхід до кожного, як говорити з бійцями, щоб вони виконували завдання. За цей час вже було зрозуміло, хто на що здатен, але коли опиняєшся в критичній ситуації, відкриваються риси характеру, які не проявилися б у мирному житті. Наприклад, треба пораненого забрати з зони, де триває обстріл, а боєць в ступорі й нічого не може зробити. Я не великий атлет, гору потягнути на собі не можу, але доводилося брати себе в руки й допомагати.

Фото: Тарас Ібрагімов/Суспільне

Фото: Тарас Ібрагімов/Суспільне

Був один боєць, якому після обстрілу відірвало голову. Треба було евакуювати тіло. Все що лишилося від людини, накрили капюшоном і понесли. Але коли людина загинула, ти вже нічого не можеш змінити, можна почекати. А от коли боєць поранений, треба діяти швидко і відсидітися в кутку та перечекати обстріл не вийде.

Якось одного бійця важко поранило. Хлопці, що були поруч з ним, боялися вийти зі сховку, бо тривав мінометний обстріл, йшли вуличні бої. Я був на сусідній позиції й в рацію почув, що є поранений, а відповіді — нуль. Сідаємо з водієм в неброньований джип, доїхали на ту позицію, взяли мʼякі ноші, забрали хлопця, повантажили та поїхали з ним на евакуацію. Зараз з ним все добре, лікується, але зайві пару хвилин можуть коштувати життя.

Такі нюанси виглядають страшними, коли ти десь далеко. Коли сидиш в сховку і тільки по рації чуєш, що десь п***ець і треба евакуація, дійсно страшно наважитися їхати невідомо куди. Але в мене такого, що "я не поїду" не було. Бо треба людина, яка знає обстановку, може підʼїхати близько, зможе призначити бійця, що супроводжуватиме пораненого, щоб не вся позиція знялася і поїхала, а хтось один.

Звісно, коли якийсь двіж, більше думаєш, як з нього спетляти, а не як більше ворогів убити. Така реальність. Був один поранений боєць, треба було призначити когось на евакуацію і починається тяганина. Той не може поїхати, тому треба заправитися. Ми з водієм виїхали в ніч, стрілянина, вуличні бої, до противника метрів пʼятдесят. Ми просимо в рацію наших вийти на зустріч евакуації, вони ведуть пораненого, а нам по п'ятках буквально стріляють. Ми все ж вибралися звідти, доїхали на стабпункт. Якби на 10 хвилин пізніше, поранений не вижив, бо втратив багато крові.

Фото: Тарас Ібрагімов/Суспільне

Мені ніколи не заважав вік на службі. Інколи не зручно, коли треба кричати на старшого дядька, але я старався виховано, на "ви". Але кричав. За час служби я в багатьох людях розчарувався, бо раніше мені не доводилося стикатися з відвертими балбесами, які навіть по складах важко читають і тільки пʼють. Але з ними нічого не можна зробити, вони в тебе в підрозділі, отже треба працювати.

Оскільки я командир застави вогневої підтримки, у нас є розрахунки ПЗРК, СПГ, люди, які працюють на протитанкових ракетних комплексах. Якось ми приїхали на позицію, а противник дуже близько підійшов. У радіостанції тихо, я знаю, що на сусідній позиції має стояти пост. Аж раптом над головами почали свистіти кулі. Виявилося, що один пост знявся і туди зайшли росіяни. Почався бій. Один пезееркашник, який був зі мною, кинув свою трубу, взяв РПГ і разом з нами почав відстрілюватися. А міг би сказати, що його робота — дивитися в небо і виглядати літаки.

Я теж начальник, я не маю стріляти. Я міг би просто керувати. Але все одно треба приїхати, помогти, щось зробити. Я б міг і на евакуаціях показати пальцем на будь-якого бійця і сказати — іди. Але я не можу послати невідомо-куди людину, яка нічого не знає про позицію, бо це час, а час — це життя.

Ротація в Бахмуті тривала три місяці. Виїхали ми вже з червоної зони DeepState. Те, що там відбувалося, не забудеш ніколи.

Читайте також: Бойовий медик Маша Назарова про нашу тактичну медицину, її героїв та способи їй допомогти

Коли мобілізувався, думав, зараз всі зберемося і це швидко закінчиться, а воно затягнулося. Бо вони теж зібралися і ще більшим натовпом прийшли. Тепер я ніби відірваний від усього. Робота — мінус, серйозніші стосунки — мінус, друзі — мінус, нові посади в цивільному житті — мінус. Усе ніби стало на паузу і почався інший сюжет. Коли він закінчиться, поки решта людей розвивалися і чогось досягали, ти повернешся в точку, з якої все почалося, ще і з якимись додатковими приколами. Бо це здається, що воно на тебе не впливає. Я не став варваром, який копає кошенят на вулиці. Якщо і стріляв, то в того, хто хотів вистрелити в мене. Але знаю, що багато чого побачив і всі кажуть — щось змінилося. Та поки я нормально сплю. Узагалі не памʼятаю снів.

Фото: Тарас Ібрагімов/Суспільне

Я мобілізувався добровільно, але можу зрозуміти людей, які все життя просиділи в кавʼярнях, а тепер мусять воювати. Ясно, людина боятиметься і шукатиме способи втікти. Але говорити, що хтось не створений для війни… Якщо є необхідність, треба щось робити. У прикордонників, наприклад, є ротації й час відпочити. Але в ЗСУ люди постійно на передовій. Хто їх замінить? Люди гинуть і рано чи пізно треба буде йти воювати.

Моя дівчина і друзі кажуть, що я і після війни лишуся на службі. В мене ніби виходить, маю нагороди, можу далі розвиватися і думаю, якщо захотіти, все вийде. Але я не хочу. Я хочу далі розвиватися в цивільній професії, подалі від цього всього. Жити спокійно.

Ірина, 24 роки, парамедикиня

Перший раз я потрапила на війну в 17 років. Я була максималістична, прагнула бути серед найкращих людей, які після Революції гідності поїхали на Донеччину та Луганщини захищати ті краї.

За кілька років потому я почала приглядатися до Госпітальєрів, але щоб потрапити до них мені бракувало медичної освіти, кваліфікації і я постійно відкладала підготовку на потім. Але три роки тому я переїхала у Дніпро і Госпітальєри стали ближчими, бо в них база в області. Я пройшла вишкіл і це було доленосно, бо так почалася моя повноцінна підготовка. Вже під час повномасштабного вторгнення я змогла зайняти позицію старшої екіпажу.

У цивільному житті я пʼять років була менеджеркою реформи Суспільного, реалізовувала освітні проєкти з Міносвіти у віддалених селах Донеччини й Луганщини. З часом стала проводити міжнародні проєкти з розвитку демократії, свободи слова, критичного мислення і медіаграмотності.

Якщо чесно, до 24 лютого я не вірила, що розпочнеться повномасштабна війна. За день до цього ми з командою презентували фільми про дітей, які живуть у віддалених селах Донеччини й Луганщини і я до останнього вірила, що нам вдасться зробити презентацію 25 лютого в Києві.

Читайте також: Олена на псевдо "Одуван": Історія дівчини яка рятує українських воїнів

Фото: Юлія Кочетова

24 лютого я була в Краматорську. Того ранку і в ту ніч, я в коридорі готелю навчила колегу користуватися турнікетом. Він в нас був один на двох. Потім ми стали вибиратися з Донеччини. Наступного дня після прибуття в Київ я повернулася до Госпітальєрів. Фільм презентувати так і не вийшло.

Батальйону критично не вистачало засобів, аби надавати допомогу на початку вторгнення. У Києві не було машини, бо всі наші працювали на донецькому напрямку і ми ще чекали, поки благодійники й штаб батальйону організують нові медеваки для північного напрямку. Це зайняло кілька днів. Тоді здавалося, нас вже окупують поки вони приїдуть. Перші пʼять машин, які прибули, одразу почали роботу на Київщині.

Раніше, коли я працювала на Донеччині, здавалося, що це — постійний ризик, що прилетіти може в будь-який момент. Але ці прильоти були, зазвичай, коли ти або в окопі, або в добре укріпленому бліндажі, який навряд чи сильно уразить 120 мм міна. А на Київщині я взагалі не вірила, що зможу вижити. Думала, моя смерть — це питання кількох днів. Я розуміла, як ведеться війна, знала звуки мінометів, але ніколи не чула стільки РСЗО, такої кількості танкових виходів і прильотів. У лісі під Ірпенем ми мали точки чергування біля переправи. Інтенсивність бойових дій там була така, що земля вібрувала весь час. Я до такого не готувалася. Над нами постійно нависали дрони, було враження, що в росіян їх незліченна кількість. Було важко повірити, що ми вистоїмо.

Особливість тактичної медицини в тому, що ти постійно бачиш тільки поранених або загиблих і через це ситуація виглядала фатальною. Це рутина бойового медика і це складно, бо бійці теж бачать поранених побратимів, але також вони можуть відвоювати окоп, зайняти якісь рубежі та вбивати ворогів. А ми бачимо лише поранених.

Фото: Юлія Кочетова

Найбільше на Київщині запамʼяталося, коли довелося евакуювати цивільних, яких військові ГУР виводили в ліс, де ми чергували — їм треба було зайняти будинки, де лишалися місцеві. Памʼятаю чоловіка, який віз на сільській тачці лежачу маму. Вона була така геть маленька. Син обклав її ковдрою, посадив в цю тачку і повіз через понтонний міст.

Інша історія — коли ми з Ірпеня вивозили в евакуаційній машині десятьох людей. Ми доправили їх до Академмістечка в Києві. Для мене сам факт того, що нам доводиться евакуювати туди людей був жахливим, бо я колись жила в тому районі. Тобто Росія була аж настільки близько. Іноді здається, не всі розуміють, наскільки все було погано. Тому мене дратує, коли кажуть, що Росія просто пішла з Київщини. Не було такого. Їх довелося стримувати, щоб виснажити й тоді вони були змушені піти.

Мені досі важко працювати з цивільними. Коли ми евакуювали з-під Гостомеля лежачого чоловіка з інсультом, він плакав усю дорогу. Везли його також до Академмістечка, де були організовані ліжка для лежачих людей. Його дружина просто не розуміла, чому це все з ними відбувається. Вони доживали віку у своєму будиночку, де все гарно посаджене, вона доглядала за чоловіком, вони люблять одне одного, а їх видирають з цієї хати, бо весь квадрат, де вони живуть, обстрілюється з російських мінометів. А я не могла їм пояснити, чому це сталося взагалі.

Читайте також: Еврей на баррикадах: Стоило жить в этой стране, чтобы дожить до Майдана

Такі моменти емоційно дуже травмують. Бо зʼявляється бажання захистити, а ти по суті забираєш людей з їхнього дому. А ще евакуація дітей. У мене вже є якась агресія до батьків, які залишаються з дітьми в зоні бойових дій. Це несправедливо до дітей. Їхнє життя буде зіпсоване назавжди, бо вони вже бачили й чули війну.

Київський етап для мене був шоковим, але проживати його було простіше, ніж донецький. Я думала, загину, і цим себе заспокоювала. Потім на Харківщині й Донеччині загинули мої найближчі друзі і я сама дуже хотіла померти й доєднатися до них. Але минуло півтора року і я досі жива. Зараз швидше відчуваю вдячність за те, що зі мною все добре.

Фото: Юлія Кочетова

Після звільнення Київщини, ми працювали на Миколаївщині. Там у нас була специфічна ротація — лише чергування. Після цього ми повернулися в Київ і далі вже вирушили до морської піхоти на донецький напрямок, де працювали до середини осені. Мені було страшно повертатися на Донеччину, бо я боялася, що бойові дії зведуться лише сюди й війна перестане бути актуальною, а люди не відчуватимуть загрозу Росії. Було враження, ніби я повертаюся в безнадію, нескінченність. Бо всюди є якась динаміка бойових дій, а Донецька область, здебільшого за настроєм, залишається такою, якою була до повномасштабної війни.

Але про війну не забули й Бахмут став основною точкою уваги зараз. Можливо, мої страхи не виправдалися, бо зараз набагато більше мобілізованих і взагалі людей, які воюють. Їхні сімʼї в темі того, що відбувається на фронті. Інша причина, чому про війну не забули — це страх. Загроза від Росії — це природне для українців відчуття, бо це наші кати. І третє — відчувається необхідність відплати. Бажання справедливості, бажання покарати винних, повернути рубежі.

Зараз ми постійно працюємо на донецькому напрямку. Він складний тому, що всі хочуть наступу, перемоги. Протягом року ці перемоги були на Харківщині, на Херсонщині. А ми весь час перебували на складних позиціях, які доводилось займати високою ціною і втримувати до останнього.

Минулої весни я була дуже втомлена і розбита самотністю через загибель друзів. Я не бачила в себе ресурсу продовжувати. Але на початку літа зустріла свій теперішній склад екіпажу. Нові бійці, ми з ними тренувалися безкінечно, багато проводили часу разом, випрацьовували правила всередині екіпажу. Зараз команда дає мені багато сил приїжджати на ротації й не здаватися. Ми працюємо з розвідниками й серед них є один мій старий друг, який, як би це зараз дивно не звучало, досі не загинув на війні. Він мій наставник на цій війні, приклад, його відважність і сміливість незрівнянні, його побратимам дуже пощастило з ним. Ми працюємо зокрема, щоб він жив. Це важливий момент сили — усвідомлювати, що хтось з твоїх старих знайомих живий, бо їх лишається все менше.

У мене складний період в житті тому, що немає відчуття дедлайну і немає розуміння, скільки ще треба потерпіти. Я працюю з терапевтом, намагаюся виходити з важких станів, але війна довжиною довше, ніж рік, і відповідальність, яка на мені висить, дають про себе знати.

Мене лякають люди, які ставлять собі запитання: “Чому я маю мобілізуватися?” Це нерелевантне до дійсності, маніпулятивне питання, безконтекстуальне до того, що відбувається зараз. А зараз відбувається повномасштабна війна. Мене лякають люди, які не тренувалися цей рік, які не вміють накладати собі турнікет, не розуміють, як складати та розбирати автомат, як з нього стріляти. Бо немає ніяких відʼєднаних від суспільства збройних сил. Як казав Тарас Чмут: “Ми і є СБУ, довб***б”. Тому важливо тренуватися, щоб стати хорошим бійцем і вміти правильно надавати допомогу, бо більшість поранень на фронті — сумісні з життям. Чим більше натренований, тим маєш більше шансів вижити на полі бою.

Проблема не лише в тих, хто втомився на фронті, вигорів чи кого вже поплавило. Ми працювали з бійцями, в яких були галюцинації на позиціях через те, що вони довго не спали і їм було психологічно важко. Але динаміка війни дуже активна і треба рятувати не стільки тих, хто втомився, скільки тих, хто поранений. Бо поранений боєць стояв на посту в кінці окопа з пʼятої по двадцяту, а зараз там ніхто не стоїть, або стоїть інший боєць, який має відстояти дві зміни. Треба приходити на місця тих, хто більше не може воювати.

Одна з причин, чому я лишаюся в добровольчому русі, а не в збройних силах — я маю можливість не зводити на нуль цивільне життя і продовжувати його в перервах між ротаціями, або дистанційно. Це впливає і на психологічний стан, і на можливість розвиватися, дозволяє також розвивати свої цивільні проєкти.

Фото: Юлія Кочетова

Та я не знаю, чи можна було б вибрати кращу молодість, ніж та, яка у мене є зараз. Прожити цей період в якихось подорожах, університетах, навчальних програмах, обмінах і так далі, звичайно, цікаво і було б непогано, але ніхто у світі з молодих людей немає спроможності виборювати власну свободу. Щоразу, коли в нашій евакуаційній машині є поранений боєць, я тримаю цю свободу у руках. Я не мобілізована, я дівчина і я можу в будь-який момент обрати життя в подорожах і поїхати. Але мені хотілося б прожити досвід боротьби до кінця.

Якщо порівнювати нас з однолітками в Лондоні чи Барселоні, то сумно, що поки я воюю, вони розвиваються і рухаються вперед в цьому капіталістичному амбіційному світі. Але така дійсність і жалкувати про те, що з нами це сталося немає сенсу. Ти або вибираєш шлях гідності й не стараєшся сепарувати себе від реальності. Або звалюєш у Туреччину і записуєш відео про те, що не створений для війни, а Україна — це жесть.

Молодість — це здатність вірити в чудеса, а війна забирає це. Але наскільки б наша молодість, в умовах війни, була б беззмістовною, якби ми старалися уникати боротьби за честь і незалежність?

Руслан, 20 років, розвідник-стрілець

Я мріяв служити ще зі школи. Навчався погано, тому всі думали, що в армію я пішов за грішми. Але зараз, коли багато хлопців, з якими я проходив строкову службу, виїхали за кордон, я тут. Бо справді цього хотів.

Ми жили в Херсонській області. 24 лютого я був на службі в Одесі. Росіяни в перший день війни зайшли парадом на Херсонщину. Літаки літали, вони їздили вулицями на квадроциклах і розмахували триколором. Я був уже на позиціях і думав, як вивезти матір з окупації. Вона не хотіла їхати, але до неї стали приходити росіяни. Спершу просто запитували, чи є вдома чоловіки. А потім напевно хтось здав, що в мене є УБД і що я служу. Всіх з УБД шукали. Прийшли додому, почали все перевертати. Після цього вдалося вмовити матір виїхати. Зараз вона в безпеці.

Фото: Тарас Ібрагімов/Суспільне

Потім я перевівся в підрозділ 28-ї бригади, де служу й зараз. Від початку ми були в Херсонській області, село Лупареве. Там пробули девʼять місяців. Стали одним з перших підрозділів, що заїхав у звільнений Херсон. Найбільше за всю війну мені запамʼяталося, як нас зустрічали — радісні люди з українськими прапорами, хоча майже рік там була Росія. Де вони взяли ті прапори? Чекали ж нас напевно.

В Херсоні ми пробули ще місяць-півтора, а потім нас перевели в Донецьку область. Куди конкретно їхали, ми тоді не знали. Лише потім нам сказали, що будемо виконувати задачі під Бахмутом. Нас це особливо не злякало, бо ми знали, що робити, просто розуміли, що буде жаркуватіше.

Зі старших товаришів, з якими близько спілкувався, памʼятаю Асана та Івана. Вони були хорошими людьми. На їхню позицію вистрелив танк і обидва загинули. Як ми це переживаємо? Особливо не зациклюємося. Так, на початку, коли когось не стає, важко. Але стараєшся не думати про це.

Фото: Тарас Ібрагімов/Суспільне

Фото: Тарас Ібрагімов/Суспільне

У мене теж було поранення. Ми тільки заїхали на позиції під Бахмутом, як на другий день прилетіла міна. Осколок потрапив в руку, зламав два пальці. Раніше думав, як отримаю поранення, знатиму, що робити, щось швидко зірву, кудись приклею. Але насправді почалася паніка. Тоді з шістьох наших поранило чотирьох. Я зміг вийти своїм ходом. Одного побратима поранило в спину, його довелося нести. Евакуація — це важко. Бо спершу дуже незвично бачити поранену людину. А треба швидко надати допомогу, накласти турнікет і для цього потрібен досвід.

Я напевно наймолодший у підрозділі. Не думав, що в такому віці вже опинюся в зоні активних бойових дій. Коли почалося повномасштабне вторгнення, думав, ось-ось все закінчиться. А потім пішов перший місяць, другий, третій і все розтягнулося.

Фото: Тарас Ібрагімов/Суспільне

У мене є двоюрідний брат, у нас чотири дні різниці. Він виїхав разом з моїм дядьком у Корею. Чесно кажучи, я не хотів би бачити його на війні. Він дуже спокійний, це не для нього. Але з іншого боку, кого не послухаєш, всі були у військкоматі, хочуть воювати, а їх не беруть. Тоді чому воєнкоми вулицями роздають повістки?

Я розумію, армія це така річ, де вхід — десять копійок, а вихід — гривня. З іншого боку є багато частин, які стоять в тилу. Навіщо брати цивільних, відсилати їх в пекло після місяця навчання, коли є люди, які служать рік-два-три й вони в тилу? Чому не можна нас замінити на тих, в кого вже є досвід? Багато військових можуть дозволити собі зайве. Наприклад, ходити пʼяними в формі. Я сам не святий, їм ніхто пити не забороняє, але хоч би форму зняли.

Фото: Тарас Ібрагімов/Суспільне

Після поранення я три місяці був вдома і побачив, що ставлення до військових змінилося. Багато хто з цивільних вже менше цінує те, що ми робимо, хоча початково казали, що ми молодці. Для багатьох війна стала буденною. Але все одно я не бачу себе зараз ніде, окрім як у війську. Що буде далі, я ще не думав. Може завтра мене не стане. Навіщо будувати плани, якщо не знаєш, коли закінчиться війна?

Микола, 25 років, військовий розвідник

Моя служба в армії почалася чотири місяці тому. Я вирішив підписати контракт і відслужити протягом війни. У цивільному житті займався будівництвом, укладав тротуарну плитку. Рішення піти в армію наростало поступово. Хотів допомогти країні, бо чим більше людей візьме зараз до рук зброю, тим швидше це закінчиться. Бо чому кращі сини України помирають, а я сиджу? У мене було багато запитань до себе і вони поступово накопичувалися. Відтак я спершу вирішив заробити трошки грошей, щоб не лишити дружину без нічого і пішов у військкомат.

Фото: Тарас Ібрагімов/Суспільне

З дружиною ми разом понад п'ять років. Вона була проти, щоб я йшов служити. Ми раніше розлучалися хіба на пару днів і вона переживала, як ми будемо одне без одного. Але більше сидіти вдома я не міг. Вона зрештою змирилася. Мій молодший на три роки брат також на той час вже служив в піхоті. Зараз в нього поранення і він проходить реабілітацію у Львові.

Місяць я проходив військово-лікарську комісію, а потім мене відправили на навчання. Там я отримав звання солдата, а потім військового розвідника. З навчання поїхав у Донецьку область. Готувався до цього довго, тому страху не було.

Мій бойовий досвід поки не дуже великий. Так, ми виходили на позиції, на відстані трьохсот метрів бачили ворога, потрапляли під мінометні обстріли. Один раз я помагав виносити пораненого. Тоді по бліндажу прилетіло десь зо двадцять 120-х мін. Кілька людей отримало поранення, в одного була зламана нога і довелося виносити. Це був не мій підрозділ, але в них не вистачало людей для евакуації, тому я помагав. Міг не відгукнутися, але хтось мав це зробити. Раптом і я буду таким трьохсотим? Хто мене понесе?

Фото: Тарас Ібрагімов/Суспільне

До повномасштабного вторгнення я не думав, що буду воювати. Але відчайдушні часи потребують відчайдушних рішень. Я не шкодую. Сумую за дружиною, за прогулянками, за зустрічами з друзями, поїздками до рідних. Таких банальних речей дуже бракує.

Крім брата на службу пішли два моїх близьких друга, двоюрідні брати, знайомі. Звісно, є знайомі, які не пішли. Я до цього ставлюся так — це рішення кожного. Я десь чув, що на кожного військового, потрібно щоб в тилу працювало десять людей. Є волонтери, підприємці, які багато допомагають і без них ніяк. Але якщо ти нічого не робиш ні в тилу, ні на війні, з тебе користі немає.

Фото: Тарас Ібрагімов/Суспільне

Розумію, люди бояться мобілізації, можливо, служба не для кожного. Але я і про себе так думав. Так, є страх смерті, страх бути покаліченим. Я чув історії про людей, які вперше почули артобстріл в окопі, тікали й сиділи під деревом до ранку. Є також народжені для служби. Але війна — це час, коли потрібно взяти себе в руки й піти. Бо хочеться, щоб це нарешті закінчилося і ми зажили нормальним життям, не боячись, що твоя дитина може від ракети померти чи десь під завалами. А для цього треба чимось жертвувати.

Розмови про мобілізацію — це те, що хвилює переважно тих, хто в тилу. Є військові, які в соцмережах звинувачують інших в тому, що ніхто не хоче їх замінити, говорять, що втомилися. Я не можу нікого судити, бо щоб зрозуміти, як людина думає, треба прожити її життя. Але я зустрічав людей, які не йшли на контракт, не йшли добровольцями, але яких мобілізували й тут вони набралися впевненості. Людина вважатиме, що не витримає, але в колективі може змінитися.

Фото: Тарас Ібрагімов/Суспільне

Якщо через рік я зможу виконувати завдання, буду це робити. Буде важко і фізично, і психологічно, але доведеться. Раніше мені здавалося, що мобілізувати людей з вулиці — це перегиб. Але в нас є стаття у Конституції, яка говорить, що коли є загроза суверенітету, захист країни — обовʼязок кожного.

Після закінчення війни я не бачу себе на службі. Я все ще вважаю себе невійськовою людиною.

Олександр, 25 років, командир екіпажу авіаційної підтримки

Я виріс в Донецькій області й часто їздив влітку до бабусі на Харківщину. Я не був морально готовий, що захищатиму країну. У школі нам розповідали, що росіяни — наші брати. Виявилося геть інакше. Не думав, що доведеться літати повз дорогу, якою я їздив до бабусі, аби захистити свій дім.

Взагалі, я не вважав, що стану пілотом. У небо мене тягнуло, але відсоток льотчиків серед інших професій дуже низький, бо вчитися на цю спеціальність — дороге і довге задоволення. Конкурс був шалений, я мав сумніви, що в мене вийде. Думав, маю спершу отримати звання офіцера, а далі вже обирати спеціальність. У мене не було навіть думки, що стану офіцером для війни.

Фото: Тарас Ібрагімов/Суспільне

Є льотчики, які з ночі 24 лютого почали виконувати бойові завдання. Я не з них. Ми не піхота, тому не можемо просто отримати автомати й стояти в окопі в обороні. Треба чекати, поки зможеш застосувати знання та навички. Спершу я літав у складі екіпажу як льотчик-штурман. Перше бойове завдання було дуже важливим, бо я довго цього чекав. Коли сів у вертоліт, памʼятаю, хвилювався, але розумів — я у своїй тарілці. Потім запуск двигунів і все, я зміг.

70% роботи льотчика — це самопідготовка. Зараз воєнний час і все трошки інакше, але переважно льотчик сидить за книжкою, з зошитом, щось пише, вчить. Бо техніку треба знати. Від того, на скільки добре можеш налаштувати й підтримувати борт залежить швидкість та ефективність виконання завдань.

Багато людей на землі працюють для того, щоб льотчик міг піднятися. Я сідаю у вертоліт і розумію, що він хоч і старий, але готовий до польоту, його оглянули та підготували. Але також у нас є правило — довіряй техніці. Ритуал, який допомагає сконцентруватися перед польотом — я підхожу до вертольота і спілкуюся з ним. Знаю випадки, коли техніка рятувала життя пілотам, не хотіла запускатися. Летів інший борт і його збивали. Зрозуміло, що така доля, але кому дякувати за порятунок?

Фото: Тарас Ібрагімов/Суспільне

Найбільше за цей рік мені запамʼятався виліт на Мі-24. Це була моя мрія, командир дав добро, я склав залік і вона здійснилася. Взагалі, льотчик — дуже творча професія. Я, наприклад, записую у щоденнику, де ми пролітали і які історії з нами відбулися. Не всі з них можна розповідати. Те, що сталося в екіпажі, має лишатися в екіпажі.

Зараз я вже командир екіпажу. Я виконую політ, штурман працює з навігацією, третій член екіпажу — бортмеханік, слідкує за справністю вертольота і якщо щось не в нормі, доповідає командиру. Рішення, як діяти в різних ситуаціях ухвалює командир. Але ці обовʼязки трошки перегралися під час війни. Наприклад, штурман не лише летить по карті. Він має добре орієнтуватися на місцевості й одночасно контактувати з людьми на землі. Бо карта — це добре, але якби ми використовували лише її, вже були б як “хороші росіяни”.

Фото: Тарас Ібрагімов/Суспільне

Багато моїх друзів та знайомих воює. Батько — шахтар, 24 лютого йому прийшла повістка і він мобілізувався. З багатьма людьми, що зараз на війні, я вчився в університеті. У 25 років вже маю товаришів, за якими плачу. Одного дня ти з ними спілкуєшся, а наступного не можеш додзвонитися, потім їх місяць шукають, бо їх збили.

Я вже не дуже памʼятаю цивільне життя. Воно в нас є, але мені хочеться навіть свій цивільний час проводити з товаришами по службі, бо у льотчиків завжди так — починається розмова про щось одне, а завершується крентами, тангажами, посадками та бойовими історіями.

—

Анастасія Іванців,  опубліковано у виданні СУСПІЛЬНЕ