Свідки російського терору. Марія Карандюк, Залісся, 82 роки

Вона народилася 41-го року. Пережила німецьку окупацію та вигнання. Барак, у якому вони жили з матір’ю, мало не спалили німці під час Другої світової. 2022-го року в Україну знову прийшли безжальні загарбники. Наразі мирних українців вбивають росіяни.

Я пенсіонерка. Чим я зараз займаюся? Тримаємо зараз лише курей. Двох собак та двох котів. Оце таке у нас господарство.

З ким живете?

Оце ж із сином старшим, Анатолієм. Він неодружений. Поруч живе молодший син, одружений. Двоє дітей у них. Онуці — 25, а онукові молодшому 11-го червня буде 17. А ми так оце, удвох. Я пенсіонерка й син на пенсії. Він у 55 пішов. Електриком на пластмасах працював, у 55 пішов на пенсію.

Чи могли уявити, що буде повномасштабна війна?

Ні. До 24-го ніхто навіть подумати не міг. Ви знаєте, як були перші вибухи о п’ятій ранку, я не подумала, що то війна почалася чи щось. Почула вибух — один і другий поспіль. Лежу, а моя спальня туди [виходить], а там — кафе. Думаю, що гуляє хтось усю ніч, іменини, напевно, святкують. Я підвелася, відчинила вікно і дивлюся, бо тут іскри летіли, вогники. А воно знову — “бух”! Третій раз! І вогники не летять. Я навіть подумати не могла, що це може бути війна. Думала, що це стріляють у кафе. А воно, бачиш, вранці оголошують, що у Броварах, у воєнному містечку бухнуло. Оголосили, що 12 людей загинуло. І так воно почалося. Навіть у голові не вкладалося.

Коли окупували Залісся?

Ви знаєте, я не записувала. Це ось сусід молодий, так казав, що восьмого березня заїхали танки. Син мій Анатолій це побачив. Каже: “Танки йдуть”. І давай з хати у мішки речі складати та у погреб носити. Я пішла теж собі збирати. Знаєте, губишся, що робити, як і куди. У нас погреб слабенький. Он летіло, як був вибух звідти, — та зробило отвір. А потім цегла у погребі почала відпадати. Будинок стояв цілий. Ну вікна від хвилі у кожного пошкодило, немає такої хати, щоб вікна були непошкоджені. У мене [пошкодило] у спальні та там згори. Але у нас головна проблема — це двері. І приїжджали, і заміряли, щось вставляють. Теж чи хвилею пошкодило, чи хто його знає. Зараз вже тепло, а то холод йшов.

Так от, в останній день, після обіду, не знаю о котрій, я в погребі була. Анатолій зайшов теж. Сів, а тоді ліг і заснув. А я сіла, ноги звісила. Сиджу — раптом такий постріл, що наче усі хати зараз піднімуться та опустяться. Я сиджу, а воно звідти “ш-ш-ш-ш”. Наче болванка якась була та зникла. Я як закричу: “Анатолію!” Кажу, летіло щойно й десь поділося ось між хатами. Він зрозумів, що це може бути таке, що й хата спалахне. Миттю вискакує з погреба, я за ним, а там сходів дуже багато. Каже, он дах вже побитий. Слава Богу, що не зайнялося.

На даху багато цих шиферин побило. Донька перекривала хату залізом, так вони шифер привезли (та й тут був). Так і перекрили наче. А та сторона ціла. А на балконі двері, вікна, скло повибивало. Теплиця он — каркас лишився, а скло повилітало. І сад там пошкоджено. Кролятник пошкоджено, одного кроля вбило. У сусіда — сарай, а до нього наче прибудовано гараж, так зверху пробило шифер — і не стало його. У сина паркан красивий, так весь в отворах.

Що відбувалося у Заліссі під час окупації?

Ну зайшли вони, одразу спокійно наче було. А тоді оце ж стріляли вони. Зайшли двоє, питали, де син. Кажу: “А що ви хотіли?” — “Поговорити”. — “Він ходив тут, може, до туалету пішов”. Вони посиділи й кажуть: “Ми будемо йти”. Був малий хлопець, виявляється, йому 21 рік, а ще [був] високий. Як зайшли, там у крісла сіли: цей балакає, а той малий нахилився, я не бачила навіть обличчя. І не розгинався, бідний. Ой, Господи! Їх, напевно, накрили наші. Вони поїхали на Харків, там їх накрили, напевно.

У нас отут якось цей малий зустрів Анатолія, попросив у нього закурити. Так Анатолій дав йому закурити, пішов у погреб та виніс йому дві пачки цигарок. А він каже: “Я скажу оцим [росіянам], що навпроти вас, щоб сюди не стріляли вони”. І правда, якби стріляли по нас… Вони, може, і стріляли, але вже не сюди. Але страшно було. Там вуличка й там стояли на розі. Люди тільки паркан гарний зробили, росіяни танком заїжджали та порозвалювали. А сусідка казала, що щось на дереві висить, наче пакети чи щось таке. Росіяни сказали: “Ви не смійте туди йти, до саду”. — “А чого?” — “Там розтяжки повішали”. Вони повісили розтяжки, а якщо люди вийдуть?! Так хай вбиває їх? Так виходить?

Окупанти ховали свою техніку впритул до приватних будинків?

Вони у сусіда під самою хатою яму викопали й танк поставили. Щоб непомітно було їх. Вони ж їздили та дивилися, де їм можна стати, заховатися. Он до нас вони не заїхали, бо немає де [ховатися]. А у сусіда город широкий, садок, сарай з гаражем, їм було де заховатися. Вони там стали, викопали яму, а тоді ще й для себе землянку викопали. Сусіди сиділи також у погребі: чоловік її у Києві служив, а зараз на пенсії вже. А вона, донька, зять і онук сиділи у погребі, як тільки з’явилися танки. Росіяни заїхали до них і, видно, їсти хотіли, бо не було ж що їсти. Так до хати завалилися. А тоді господарка ця каже, ми ж у погребі, а у нас свічки горіли й чутно, що хтось є.

Так він [росіянин] підійшов до погреба, прислухався й каже: “Вилазьте!” Вони мовчать. “Вилазьте, бо гранату кину!”

Вилізли, їх спитали, скільки їх. Ну троє ж дорослих та онук. А вони вже у хаті побули. Каже, нові чоботи були, так свої старі залишили, а нові взули. Труси були нові, усе позабирали. Я боялася, а сусідка, оце ж [коли вони] на розі стояли, так ходила до них. Питала, коли буде зелений коридор. І вона з ними навіть лаялася. “Навіщо ви стріляли у баню? Одразу стали й стріляєте!” — “То не ми”, — кажуть. Хай не брешуть! Якби не вони стріляли, якби звідти наші стріляли, так залізо б туди летіло. І в нас навіть — он шматок їхнього заліза. На городі валяється. Значить, звідти стріляли. Ну хіба ж скажуть, що вони стріляли.

На даху багато цих шиферин побило. Донька перекривала хату залізом так вони шифер привезли, та й тут був. Так і перекрили наче.

Щодня стріляли?

Так, о восьмій ранку починали й до шостої вечора, здається, стріляли. Але в нас тут наче менше, а он туди — в кінець — дуже стріляли. З Богданівки, мабуть, стріляли.

Як зумів евакуюватися ваш молодший син?

Свояк у Богданівці живе, заїхали туди танки й почалася стрілянина. Той подзвонив і каже: “Женю, виїжджати потрібно. Ми виїжджаємо. Стрілянина неможлива”. Що робити? Давай тікати. Вони зібралися, покинули усе геть. Тільки документи схопили. Щойно поїхали, танки заїхали. Встигли вони виїхати.

Один чоловік їхав, а вони давай стріляти та вбили його. Ось навпроти цієї хати, де красивий паркан.

Він їхав тут, у нього [в автівці] сиділи жінка та теща. Жінка сиділа поруч (вона нахилилася) і теща, а він за кермом. Росіяни вистрілили. Так жінку лише трохи зачепило, а тещі чи руку, чи щось інше пошкодило. Їх сусід завів до себе, а його витягли з машини, він чотири дні лежав на асфальті. Коло машини. Мертвий, він одразу помер.

Чому ви не схотіли евакуюватись?

Бачите, син сказав: “А що, це покинути?!” Він не думав про те, що можуть вбити. Так, він так сказав. А я кажу: “Ну хай вже, що буде, те й буде. Будемо Богу молитися, щоб нас беріг”. І так ми залишилися. А зелений коридор був, так це треба було у Богданівку йти, там коло сільради вантажились автобуси. Але ми навіть не знали, ніхто нам не казав. Ну хто скаже, як немає ніде нікого. Так ми так і були, навіть не знали, що є зелений коридор. І як би я туди дісталась? Я ледве ходжу. А три кілометри потрібно йти, я б не дійшла. І не поїхали б ми все одно. Ми до останнього були б.

У 41-му році я народилася, я з Чернігівської області, з Крехаєва. Так два роки жили: німці заходили в села, але ж нічого: ні людей не вбивали, ні хат не палили. Їхали якось мотоциклами: наші партизани ховались, а ті їдуть. Один наш давай стріляти по них, застрелив одного німця. Так вони пішли, все село спалили, а людей давай ділити на два сорти. До Німеччини забирали, а половину гнали на Семиполки пішки. А мені вже два роки було, напевно. А половину людей у Черкаси відігнали. Інших пригнали у Бровари. Я не знаю, як зараз, раніше усе з дерева було зроблено. Склад дерев’яний, він довго стояв там, де церква.

Загнали людей туди, з дітьми, з усіма. Я була, баба, мати, її сестра молодша, батька на фронт забрали. Так загнали, хотіли підпалити дерев’яний склад. І тут звідкись взявся розвідник, побалакали, що немає користі. Каже, краще до Німеччини заберіть, хай люди працюють у вас. Ну і домовилися, завантажили людей у вантажний потяг. Мені усього два роки було, але я пам’ятаю. Наче сон якийсь: зелений барак, кімната така велика, там нас було 12-ро. Ото і Путін так знищує. Ну яка тобі користь?! Що ти знищуєш людей, будинки, все. Немає жодної користі.

Чи змінилося ваше ставлення до росіян?

Ви знаєте, якби можна було, не знаю, що б я з ними робила. Вони дармоїди! І ледацюги! Коли Україна з Росією ділилася, ми туди їздили. Вже тоді поля у них занедбані були. Ферми — й отака лобода поросла. А росіяни виступають по телевізору: “Ми — Росія, Росія, Путін!” Та поцілуй його знаєш куди?! Путіна свого! А він — тебе. Що ви з Україною робите? Дивлюся по телевізору, я аж плачу, душа болить. Зруйнували усе. Ну що ти маєш за це, падло ти таке?!