Українська ідентичність. Травма і мрія про трансформацію

Парадоксальним чином своя верхівка при спробі заснувати легальну українську державу ставала «чужою» і відторгалася. Можливо, серед іншого , цим також можна пояснити неухильність наших поразок.

Доповідь виголошена на конференції «Стійкість: UA» 24 квітня 2023 р. в Українському католицькому університеті і оприлюднена у виданні Zbruc.eu.

**

Почнемо з міфів. Моя доповідь буде побудована на міфі та на метафорі, бо ми будемо говорити про ідентичність. А ідентичність – це така річ, яку не можна поміряти, можна визначати і ніколи не можна визначити.

Почнемо з певного первинного українського міфу: спочатку були якісь слов’яни, а потім з’явилися варяги, і ті варяги заснували Українську державу. Це, може, і неправда, але я зараз не по те, правда це чи неправда, – це міф, тобто щось, що ніби формує, визначає наше уявлення про себе. Думаю, що історики, напевно, можуть це все заперечити і мати багато інших фактів – але ця ймовірно казка, а ймовірно правда імпліцитно функціонує в нас. Якщо нас запитати, звідки тут ми взялися, – то "ми тут довго жили, а потім прийшли варяги і розпочалася Історія".

Не вступаючи в дискусії щодо правдивості цього факту, поставимо в центр нашого розгляду саме це домінуюче уявлення.

Отож, значення "первородного" міфу для української ідентичності. Факт "об’єднання" сором’язливо прикриває очевидне завоювання: зрозуміло, що ці наші предки були просто завойовані прибульцями. І це зовсім не якась виняткова історія – так було у середньовічній Франції, в Англії, у половині Європи: вони дійшли до Італії, і ми були просто одним із народів, ними завойованих.

Цей факт "об’єднання" натякає також на певну неспроможність наших пращурів створити державу самостійно. І це той момент, про який не прийнято говорити, але він імпліцитно присутній в цьому міфі. Так, можливо, це і неправда – але міф, який не є правдою, натякає на те, що ми самі думаємо про себе і свою історію. Тут можемо також розпізнати не лише неспроможність, а й засадниче небажання творити структуру і підкорятися їй. І що далі на схід, то суттєвіша ця традиція бути проти структури: Нестор Іванович Махно – квінтесенція цієї тенденції нашої ідентичності.

Отже, проміжний висновок (далі він буде дискутуватися):

– первинна протоукраїнська держава створена через об’єднання (завоювання) зовнішньою силою із застосуванням насильства;

– відносно вільні слов’янські племена були включені в державу шляхом травматизації – звичайним шляхом історії, де насильство здійснювалося одними народами над іншими,

– цей процес є не винятковим, а радше закономірним.

Подивімося на нашу ідентичність через ці окуляри. Ми можемо взяти інші історії, інші міфи – й отримаємо інші картини. Але ми взяли цю – і побачимо, що буде, якщо ми так на себе подивимося.

Козаки. Якщо ми говоримо про січових козаків (бо ми одним і тим самим словом називаємо реєстрових, тобто регулярну лицарську армію, і січових – то радше якась певна піратська історія, але ми її означаємо інакше), то український міф говорить, що на Січ утікали люди волелюбні й авантюрні. Це бунтарі, втікачі від несправедливості, що панувала на той час у державі, які не хочуть підкорятися тодішній структурі й виступають противагою до неї. Натомість спроби створити власну державу (Хмельницький, Мазепа) розбивалися не лише об брак традиції, легітимності й самодостатності українських еліт – а й протирічили панівній неусвідомленій ідеї про те, що влада може бути лише чужою і належати лише «варягам». Парадоксальним чином своя верхівка при спробі заснувати легальну українську державу ставала «чужою» і відторгалася. Можливо, серед іншого, цим також можна пояснити неухильність наших поразок.

Ідентичність. Немає жодного цільного ментального феномена, який можна було би позначити терміном «ідентичність» – хоч ми й користуємось цим терміном, ніби він позначає щось цільне.

«Психічний апарат» нації можна умовно поділити на незмінну і змінну частини, стійку зону ідентичності та флексивну зону творчості, яка необхідна для пізнання.

Ідентичність (від лат. identicus — тотожність) – багатозначний загальнонауковий термін, що виражає ідею постійності, тотожності, спадкоємності індивіда та його самосвідомості (це нудне визначення я даю, щоби приєднатися для певного загального дискурсу).

Ідентичність – це водночас і самість, і тотожність: її можна би було окреслити як "самість" розрізнення "я–вони", що складається з багатьох "ми–вони", що своєю чергою вимагає ототожнення з багатьма "ми" (Орест Друль).

Коли говоримо про ідентичність, то маємо окреслити, хто ми: з ким ми тотожні, хто подібний на нас, а з ким ми не є подібними. І це зовсім не самоочевидно, але поняття спільноти пам’яті ізраїльського філософа Авішая Маргаліта пояснює цей феномен: емоційне почуття групової ідентичності ефективно формується історичними наративами про спільні травми і спільні жертви групи, етикою пам’яті.

До незмінного ядра такої ідентичності відносять відображення індивідуальних і колективних травм, виражених у символах і ритуалах.

Історія завоювання нас варягами – так, це травма. А тепер це частина нашої історії, це частина нашої тяглості, частина нашої певної західної історичної традиції – тобто те, що колись було насильством, стає частиною нашої ідентичності. Але не просто так. Ціною є те, що переосмислення, перезаписування в пам’яті цієї історії стає неможливим – у травмі, як і в несвідомому, часу нема, він зупинився, він не лікує, а отже ніщо не змінюється.

Символи ознаковують травматичну історію, а ритуали мають на меті «подолати» травму – одночасно в своїй повторювальності символізують замкнуту петлю часу.

Ми собі пригадуємо травму, ми її переживаємо, ритуалізуємо, символізуємо і так намагаємося її подолати – а водночас у такий спосіб ніколи не можемо її подолати. Тому що ритуал полягає в повторюваності, а повторюваність – це основна властивість травматичного досвіду, це циклічний час. Час зупинився: щоби подолати травму, треба вийти в лінійний час, треба збудувати майбутнє, бо ритуал завжди збудований на минулому.

Тепер трошки більше теорії, ключове психоаналітичне твердження.

Якщо ви будете критикувати Фройда, то не критикуйте його сексуальну теорію – бо це було цікаво на початку XX століття, але не тепер. Спробуйте подумати про цей абзац із його листа до Вільгельма Фліса:

«Наш психічний апарат виник завдяки процесу нашарування: матеріал, що існує у вигляді слідів пам’яті, час від часу реконструюється ... і перезаписується ... Пам’ять з’являється не один раз, а багато разів поспіль ... наступні запам’ятовування є психічними досягненнями попередніх етапів життя. На кордоні цих етапів відбувається перетворення психічного матеріалу. На мою думку, характерні риси психоневрозів можна пояснити відсутністю такого перетворення...»

Перекладу, бо це складна думка. Отже, якщо ви завжди однаково думаєте про щось із свого минулого, то це означає, що з вами сумна справа – ви в епіцентрі травматичого переживання. Тому що навіть сни нам сняться для того, щоб опрацювати новий досвід. Відбулася нова історія, вам приснився сон – він інтегрує нові факти, які в стару історію не вбудовуються. Це спосіб опрацювання нового – і так будь-яка нетравматична частина психіки перезаписується. Стаються якісь нові події, ми згадуємо все своє минуле в цьому новому контексті – цей контекст визначає наше нове ставлення і наші «нові» спогади.

Завжди наводжу такий приклад: згадайте, що ми говорили і думали про українсько-польські стосунки п’ять років тому. А тепер? А тепер ми найближчі брати. Але нікуди не поділися ті розбіжності між нами – закінчиться війна, і ми повернемся до цієї дискусії (сподіваюся, вже не в такій тональності). Ця війна перезаписує історію наших взаємостосунків – ми починаємо говоримо про Річ Посполиту, про Велике князівство Литовське, про нашу спільну приналежність. Кожен новий контекст, кожна нова подія, кожна нова важлива історія змушує нас перезаписати нашу пам’ять. Якщо ви сьогодні зранку сперечалися зі своїм подружжям, чи з дітьми, чи з батьками, то ви згадуєте все, що було погане – всю погану чорну історію. А якщо ні, якщо не посперечалися – то ваші спогади будуть інші.

Тобто нові контексти актуалізують ту історію нашої взаємодії, яка співзвучна теперішньому стану справ, і вони ніби змінюють наше минуле.

Наступний проміжний висновок:

• – «колективне психічне» складається з ідентичності та зони творчості;
• – ідентичність є наслідком травми, яка опрацьовується через символ і ритуал;
• – зона творчості формує досвід на основі періодичного перезаписування пам’яті.

Все, що ми можемо пізнати нового, все, як ми можемо змінитися, знаходиться поза травматичним досвідом. Ми нове вбудовуємо в старе, змінюючись самі і змінюючи своє минуле. Травматична частина нашої історії будує нашу ідентичність – значною мірою поза нашим усвідомленням – і виражається в символах та ритуалах, у тому числі й імпліцитно. Твердження про травматичну природу ідентичності походить саме з її, ідентичності, незмінності. В нашій психіці незмінною є лише травма, все інше перезаписується в пам’яті в залежності від змінного контексту нового досвіду.

Тож попередній засновок є таким:

психічне ми можемо розуміти як щось, що стоїть на двох ногах: потребі ясного несуперечливого незмінного погляду на світ і на себе (ідентичність), а також флексивній гнучкій функції пошуку нових значень і розумінь (пізнання).

Отже, ідентичність і пізнання – це щось, що перебуває у взаємодії, такий нерозв’язний парадокс: що твердіша ідентичність, то важче дається пізнання нового (своєрідна ілюстрація до дискусії між консерваторами і лібералами – що міцніша ідентичність, то ригідніше пізнання; і навпаки – що флексивніше пізнання, то проблемніше з ідентичністю). Це питання ми, люди, ще не вирішили, але намагаємося вирішити. Отже, ідентичність – це якоюсь мірою наш опір пізнанню нового, наш опір змінам. Тут необхідно наголосити, що без такого опору наше психічне життя є неможливим. Водночас нездатність змінюватися в нових контекстах унеможливлює розвиток.

Тут з’являється певна негативна конотація. Ми звикли розглядати ідентичність як щось однозначно позитивне. Але ж стійка незмінна частина психіки (яка, того ж, є результатом травми) за означенням мусить опиратися змінам – і, як наслідок, утруднює пізнання нового. Для «реабілітації» ідентичності необхідно зазначити, що неможливо пізнавати нове, не будучи кимось.

Наприклад, проблема цього штучного інтелекту GPT в тому, що він не будує референтного знання – тому що він ніхто, в нього нема ідентичності, в нього не закладений алгоритм його ідентичності: щоби могти визначати релевантність інформації, він повинен бути кимось. Отже, ідентичність потрібна, аби визначати, що є важливим і що є правильним; а флексивність необхідна для того, щоб пізнавати нове, перезаписуватись і таким чином повільно змінювати ідентичність.

«Жива» і «мертва вода». Як у казках мертва вода відновлює (встановлює) структуру, а жива вода наповнює життям – у кінцевому результаті спостереження і самоспостереження за цим процесом ритуального повторення трансформації (життя-смерті) і є процесом самоосмислення.

Ще один проміжний висновок.

Ідентичність є ядром суб’єктності, цією позицією, пунктом бачення і джерелом активності, з якого проростає особистість.

Ідентичність є «малорухомою» частиною психіки, яка опирається змінам.

Ідентичність є наслідком індивідуальної та групової травматизації.

Ця травма застигла в часі.

Чому вона не змінюється чи погано змінюється?

Повторю ще раз: тому що будується через травму, а травма – це те, що не піддається змінам. Травматичний досвід не може бути перезаписаний, він лише повторюється в ритуалі та символі й репродукує сам себе. Таким способом будується наша ідентичність, наш стержень. Наш стержень вбудований через травму. Наше пізнання – це те, що Фройд визначав як еґо, вільне від неврозу, або еґо, вільне від травми.

Мрія про трансформацію. Це зовсім інша теорія. І вона дає нам новий погляд на проблему травми й ідентичності.

Травмований індивід або група через повторення в ритуалі та втілення в символі виражають стремління до опрацювання травми і перетворення її на досвід (трансформуючий процес).

Травма – це такий, можна сказати, мозоль, він весь час є і натирає. Який психічний механізм цього? Будь-яка травма переживається через інтенсивне психічне збудження, яке, за аналогією до другого закону термодинаміки, потребує – шляхом збільшення ентропії – зниження напруги. Потреба знизити напругу тисне на психіку і змушує її символізувати й творити ритуали: так будується культура і так будується ідентичність. Тобто психіка намагається вилікувати травму – і цей процес частково вдається (через заспокоєння в ритуалі), а частково не вдається (через символічне збереження травми в ритуальному повторенні). І так постійно йде ритуально по колу.

Отже, українська ідентичність ініційована і травмована варягами як «первородним» державотворчим міфом та великою кількістю невдалих державотворчих спроб потребує трансформації і «мріє» про неї.

Травматична історія про наше заснування ніби тисне на нашу самоідентифікацію – і ми потребуємо трансформації, потребуємо її через величезну кількість невдалих державотворчих спроб. Ми сформулювали культуру героїчної боротьби і програшу – якщо відкрити нашу історію, то ми весь час героїчно боролися і програвали.

Нам треба створити іншу історію – тобто ми повинні трансформуватися, перетворити своє минуле, і це дасть можливість створити нове теперішнє і майбутнє.

Зараз попробую пояснити, як.

Для цього мушу послатися на Крістофера Болласа, одного з найбільш цитованих сучасних психоаналітиків.

У першій частині своєї книги «Тінь об’єкта» Крістофер Боллас досліджує досвід першої взаємодії суб’єкта (в нашому випадку – заснування варягами держави). Він говорить про материнсько-дитячий стосунок, про матір, яка створює атмосферу піклування для дитини, створює такий собі первинний рай для неї. Дитина хоче їсти – її годують, їй холодно – її гріють, вона втомлена – її заспокоюють: створюють відчуття, ніби дитина сама керує світом. Досвід такого материнського супроводу він називає трансформуючим досвідом. У нашому випадку ця первинна взаємодія, яку суб’єкт (український народ) імпліцитно пам’ятає не стільки як окремий об’єкт (варяги) з певними реальними рисами, скільки як процес, пов’язаний із його буттям і змінами цього буття (ще раз: тут важливі не варяги, а сам трансформуючий досвід).

Міркуючи далі, Боллас назвав цей первинний досвід «трансформаційним об’єктом» і пошук перетворень у дорослому житті окреслив як пам’ять про ранню взаємодію.

Поступово варяги, які самі трансформувалися через взаємодію з Візантією, асимілювалися нашими предками і трансформували нас. Був певний взаємний процес: вони перетворювали нас, а ми асимілювали їх. Паралельно і ми, і вони ніби відбивалися в дзеркалі Візантії. Скоро буде тисячу років з побудови Софії Київської, очевидному пам’ятнику нашої приналежності, нашої тяглості до цієї культури. Цей процес завершився впровадженням християнства, що трансформувало нас із околиць світу в європейський народ.

Травма перетворення була інтегрована через символ та ритуал і стала незмінною частиною нашої ідентичності.

Експліцитна та імпліцитна пам’ять про цю первинну трансформацію підказує нам шлях і змушує шукати нову трансформацію.

Такий спосіб, як ми були трансформовані на початку, змушує нас шукати нову трансформацію – ми знову йдемо на захід, бо звідти отримали первинне заснування. Це було травматично, але змінило нас – і тепер ми йдемо по цьому колу, повертаючись назад, ніби реалізуючи потребу цього повернення.

Часто можна побачити, як люди і народи покладають надію на різні об’єкти (наприклад, нова робота, еміграція, відпустка, нові стосунки, в нашому випадку – вступ в ЄС і НАТО), що може як виказувати потребу в трансформаційному досвіді, так і водночас підтримувати «стосунок» з об’єктом, який означає собою досвід трансформації.

Це як світ реклами: ніхто не купить нічого, якщо не побачить, що «цей телевізор, який ви мусите купити, має такі кольори, що ви всі зовсім змінитеся».

Пошук трансформуючого досвіду в дорослому житті. Прагнення до трансформуючого досвіду завжди спрямоване в майбутнє – це характерна властивість. Тобто будь-яка ідея, яка може нас опанувати, завжди передбачає зміну в майбутньому, апелює до цієї зміни в майбутньому. Вона шукає у майбутньому щось, що змінить теперішнє; це прагнення до трансформуючого об’єкта постійно відтворює довербальну пам’ять еґо.

Боллас пише: уявляючи собі наше майбутнє, ми весь час репродукуємо досвід подолання цієї травми. І часто це відбувається через так званий естетичний момент, який передбачає, що індивід або група поринають у глибинний суб’єктивний зв’язок з об’єктом. Це може бути мистецтво: якщо хтось із вас любить музеї, то може прожити весь день біля картини; або розчинитися в музиці, чи в поемі, в природі; або мрія про повернення додому. В українському ж випадку це історія європейської інтеграції. Там можна розгледіти символічне повернення назад, повернення додому: нам потрібні ці варяги (сьогодні це ЄС і НАТО – сучасні варяги виглядають саме так), щоби пережити з ними містичну єдність – цей момент викликає стан еґо, який домінував у ранньому психічному житті.

Так ми формуємо мрію. Бо мрія – це не щось раціональне, що можна алгоритмічно розписати. Не можна створити алгоритм мрії, бо вона завжди має також і цей естетичний чуттєво-пізнавальний компонент. Мрія опирається на наш чуттєвий досвід.

Однак, попри всю свою значимість, такі моменти важливі не стільки як трансформаційні досягнення, скільки як містичні переживання, як пригадування чогось, що ніколи не було сприйнятим когнітивно, але було відомим екзистенційно: радше спогад про онтогенетичний процес, аніж думка чи фантазія – феномени вже встановленої ідентичності.

Епілог

Мій друг Максим Вітик намалював серію "12 Воїнів світла". Він, на мою думку, містичний абстракціоніст, малював їх після Майдану. Отак виглядає цей образ: чоловік, який їде на якійсь курці, ззаду слимак, і є той наївний воїн. Це дуже наївна історія, яка описує нашу дитячу історію боротьби справедливості. Цей слимак, напевно, символізує нашу повільність. Бо то, що треба було зробити, – то, що наші сусіди-поляки зробили в кінці 1980-х – ми досі не можемо.

Отже:

щоб бути, треба бути якимось.

І треба бути з кимось.

—

Роман КЕЧУР, психіатр, президент Української конфедерації психоаналітичних психотерапій, завідувач кафедри психології і психотерапії УКУ; оприлюднено у виданні ЗБРУЧ